Двадцять років тому я ходила по лісах і полях мого Урожа, лежала в траві й спостерігала, як пливуть хмаринки в небі,сиділа на березі озерця й дивилася, як у воді хазяйнують крихітні істоти, відкривала маленькій донечці таємниці квітів і трав, а ввечері у вікно нашої сільської хати стукали хрущі і бились нетлі. Я читала Емілі Дікінсон, американську поетесу ХІХ століття, яка як і я блукала по околицях містечка, дивачку у вінку з польових квіток,що померла у безвісті, але згодом все ж була визнана класиком світової літератури.Вона не відчувала якось жалю,що її не друкують, не заздрила.Бо жити в гармонії з природою – це найбільша хвала Господу,який створив цей світ для усіх живих істот, щоб вони  ним тішились.
Маленький шлях- не для людей –
Для поглядів здаля –
Де пробіжать голоблі бджіл
Та возик мотиля.

Чи місто має десь його
Над муром кам»яним?
Зітхну лиш – бо мене ніхто
Не віз би шляхом тим.
( переклад Олега Зуєвського)
Але чиновники зі ЗНО не знали, що назва третьої частини мого триптиху «Душа метелика» – цитата, і що мій текст – є просто інтерпретацією рядка з вірша, себто роздумами, які поєднуються з особистим досвідом. І дуже гарно було б, якби випускникам дозволили просто написати коротеньке есе про свої враження від нього.Або, якщо вони вже так вперто тримаються тестів, задати питання стосовно стилю.
Натомість вони препарували текст геніальної американки разом з текстом української письменниці, порізали на шматки на анатомічному столі. Мені від цього боляче, звичайно. Але я зберігаю внутрішній спокій,бо як кажуть у нас в Галичині, ліпше з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Мені шкода, що діти готові були інтерпретувати цей текст, вони самі мені про це писали, а їх змусили брати закривавлені шматки в руки і вгадувати, який найкраще сподобається комісії. Вони писали мені не про бали й рейтинги,які втратили, а що їм робити в цьому світі, де і так забагато крові, злиднів, безнадії.
І я всі ці нелегкі травматичні дні намагалася донести до суспільства одну єдину думку: не можна розпинати на анатомічному столі живу душу,бо їй буде боляче. Це все не скандал – це системна криза української освіти, яка тхне трупом, і діти затикають носа,щоб його не чути.І ті люди, в яких є душа, а не калькулятор замість неї. І жодні недолугі пояснення хірургів від ЗНО, як і намагання їх переконати в тому,що вони зробили це непрофесійно, даремні. Цих тестових завдань не повинно було бути взагалі. Крапка. Це – моя позиція.
У мене мозок твердне як гіпс, коли я читаю аналізи завдань 29-33. Не можна різати живий текст. Якби це побачили американські історики літератури, вони б напевно страшенно розлютились, бо це профанація їхнього класика. Про себе я мовчу,бо в нас письменника не вважають за людину і не помічають. Триптих «Душа метелика» рекомендований для позакласного читання. Випускники,ви знали про це? Ви давно могли це прочитати, якби не ваші вчителі, які тепер пишуть мені обуреного листа, що вони читають Матіос, Забужко, Шкляра і… Бузину, а про Галину Пагутяк не чули. Якби це сталося з вищеназваними письменниками, вони б вчинили те саме, як я. І вони дуже хороші бійці, ми все це знаємо. Від них нераз перепадало бюрократам і хамам.
Пан Богдан Тихолоз познаходив ще чимало помилок у тестах і вже нарвався на звинувачення. Чиновник буде чіплятися до останнього,бо йому є що втрачати.Посади,гроші,лексуси. Він знає, що його забудуть наступного дня після відставки. Зате у нас є  те, чого втратити не можна – знання і вміння. Наші діти і вихованці, які нам довіряють. І наші книги в бібліотеках.
Для мене не так важливо,що відповість міністр, а що відповість педагог і людина. Чи він ще здатний дивитися в очі дитині.
Цей світ мусить змінитися, або загинути.Бо він занадто віддалився від свого Творця.