Галина Пагутяк

Тисячі людей різного віку нині намагаються самотужки здобути знання з історії України, хоча за плечима в них і середня школа, і виші, де все це викладалося. Спалах цікавості до минулого рідної країни попри патріотичний стимул свідчить про те, що українське суспільство вже дозріло до того, щоб опиратись ідеологізації, політизації чи міфологізації історії, а також, що школа, середня чи вища,не змогла дати  потрібних знань, якими можна скористатись у небезпечні й трагічні часи. Минуле  може стати опорою для особистості,яка відчула себе нарешті не гвинтиком, не населенням, не електоратом, а громадянином, від якого залежить саме існування незалежної української держави. Безперечно, за 20 з Читати більше »

Раптом згадалась молитва катарів, що колись так вразила мене. Згадались не часи розквіту катаризму, а останні дні добрих людей, як вони себе називали. Як вони йшли на кострища інквізиції, як ховались по криївках, як їх часом зраджували, а часом йшли разом з ними на смерть.То був початок 14 сторіччя,Франція, іспанія, Італія.Всі тексти катарів були знищені, вале дещо вдалось відновити з протоколів інквізиції. Останні катари ймовірно пішли в Чехію і на Балкани.Їхніх слідів шукав Іван Франко в Галичині. Катари вірили, що Бог – це тільки добро і любов. І що в цьому світі ніхто не може досягнути досконалості,бо він – це Читати більше »

(виступ на Дунаївських зустрічах 4 вересня 2014 року) Рік тому я стояла біля невеликої автозаправки на рівнині Мегіддо, що в Ізраїлі.. Зупинка рейсового автобуса тривала  лише 10 хвилин. Довкола була чорна земля,  поросла рідкою сухою травою, і гарячий вітер збивав з ніг. Тут повинна відбутись вирішальна битва воїнів світла з воїнами темряви – ця думка приголомшувала, від неї перехоплювало подих, але я ні на мить не могла уявити, що епічна битва добра зі злом вже незабаром, і вона відбуватиметься не тут, а на моїй рідній землі. Для світу вже стає очевидним, що Україна – це Мегіддо. Вибір впав на неї, Читати більше »

Мені здається, що  в нас з’явилося нове покоління літераторів, яке ніхто не назве втраченим. Воно невдовзі змінить прагматичне покоління Пепсі, орієнтоване на літературу ні про що та епатаж.Нове покоління  особливе тим, що україноцентричне, і власне повернулося до своєї домівки. Тут не тільки молодь, а й люди середнього віку, які  свідомо відмежовувалися від брутальних літераторів попереднього покоління, які  орієнтувались виключно на книжковий ринок і проводили час у безкінечних дискурсах, поїздках і пошуках грантів. За цей час літературна критика зникла. Варто було з’явитись  новому критику, як через пару місяців той почав обслуговувати лише своїх. Це нове покоління я б назвала Соняшниковим. Воно Читати більше »

Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні  ніколи не вистачало. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього 1 відсоток,  та й той осідав, самі знаєте де. Платники податків вважали, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книга чи пісня  прирівнювалась до снікерса. Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний. Зрештою, таке саме відбувалось і в інших пострадянських республіках, наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада  не виділяла коштів на перекладацькі програми. Прикро, але грузини – нація монолітна і російська мова там не претендує на статус Читати більше »

Через кілька місяців після початку війни  починаєш нарешті виокремлювати для себе важливі речі, які,напевно,є універсальними для всіх людей, що переживають війну. Власне, йдеться про почуття, певний стан душі. Це сум’яття, страх спонукають мозок працювати і шукати якесь оптимальне рішення, хоча ти розумієш, що не можеш зупинити танк, який насувається на тебе, бо то величезний танк, що втискає в землю все живе. Добре було б зараз перечитати Ремарка чи Бьолля, для яких війна була особистою драмою. Частиною їхнього життя. І звичайно Кутзее, цього Вільяма Блейка 20 століття, який дійсно називає речі їхніми іменами. У них можна знайти те все, що ми Читати більше »

Ще буде посттравматичний синдром  на довгі роки. Від Майдану, від війни на Донбасі.А поки що ми намагаємося кожен урвати для себе клаптик миру – годину, день, уникаючи видовищ крові, відгороджуючись від них так, наче вони ще далеко. До нас наблизиться війна тоді, коли вона вже закінчиться, коли поменшає в крові адреналіну. Напевно так було завжди. Нам просто треба знати, що воно буде. Безплідна випалена земля людських душ. Сьогодні мені наснився світ,охоплений ненавистю до винуватця кривавих жнив 2014-го.Від Австралії до Америки. Обурення звичайних людей проти очільників і слуг транснаціональних корпорацій. Велике Очищення. Ці люди зробили те неможливе, що зробила Україна під Читати більше »

За часів мого дитинства, у галицькому селі Уріж, що на Дрогобиччині, пам’ять про війну, що її називають Першою світовою, була досить сильна. Мені доводилось чути цю пісню: Штирнадцятий рік смутний настав — Першого серпня плач ся розчав! В суботу ввечері я си прощав, В неділю рано я си пішов. Прийшов до лісу, на варту м став, Канон вистрелив та й засвистав. Летіла куля через гору Та й ударила в грудь мою… Втім, її не називали світовою, просто казали «війна». У нас в сінях висіла довга шабля мого діда Григорія Басараба, який воював у січових стрільцях, брав участь у боях під Читати більше »

Сьогодні вранці витягла з поштової скриньки пакуночок – книжка перекладів німецької поезії  доби романтизму.Автор перекладів – Олександра Ковальова із Харкова. Наклад – 100 примірників.Для мене це – чудовий подарунок,бо я зростала на творах німецьких романтиків,хоча пані Олександра про це не може знати.Дивовижні поети з покоління, яке вмирало від сухот в молодому віці, але наостанок ділилось зі світом  глибокими одкровеннями. Ніколи ще поезія не була такою пристрасною і водночас високою, вириваючись із пошерхлих, спечених гарячкою вуст.Від блакиної квітки Новаліса до Блакитної троянди Лесі Українки. Відрада всіх приречених і надія чистих серцем. У книзі представлені оригінали і переклад віршів.Я вчила німецьку і Читати більше »