Галина Пагутяк

Три гори – наче три піраміди.Антени, спрямовані у Всесвіт. Такими їх бачив на початку 17 століття гуманіст і містик. Ян Щасний Гербурт.Вони були зображені на фресках у оборонному замку на Сліпій горі, над брамою якого ще в 50-х роках минулого століття виднівся напис ; «Моя твердиня» Замок Гербуртів – не лише найвисокогірніший замок України, а й символ гармонізації стосунків природи і людини, яка забезпечує захист і добробут краю.Одна людина не може втримати гармонію, на це потрібен бодай рід, кілька поколінь.400 років Гербурти опікувались цим краєм.Після них байдужість і апатія прийшли у Бескиди. Австрійська влада розбирала замки і монастирі, нищила минуле.Був Читати більше »

Про книжку Ця річ, яку я назвала повістю, може й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада,що нарешті дописала. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось.Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була.Уява може все. І отой невідвіданий Стамбул був би реальніший ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста,де не було ні сонця, Читати більше »

  Що зближує українців Заходу і українців Сходу? Тобто, що їх об’єднує у мовному питанні, яке й досі не вирішене і намагається затертися яловим вовтузінням чиновників гуманітарної сфери? А те, що історично так склалося, що українська мова не мала жодного статусу.Тільки на Заході їй ніхто не відмовляв у існуванні і не називав «нарєчієм», просто мова не мала ні державного, ні офіційного статусу.Її не помічали, як пани не пам’ятають ім’я слуги, що носить воду і дрова на кухню. Це тривало століттями.Тому українці звикли вважати чуже якісним, а своє гіршим.Як і східняки, так і західняки, що називають себе інтелектуалами, продовжують вважати українську Читати більше »

  Не варто плутати кон’юнктуру з революцією.На Сихові у Львові нещодавно відкрили книгарню, єдину на 300 тисяч люду. Досі там похизувалось десь рік таке позорище як «Буква» з винятково російськими книжками, в основному непотребом, а потім спласло як пробита повітряна кулька.Ця книгарня простора, відкрили її люди з Тернополя, переважно там навчальна література, але вона потрохи наповнюється й художньою.Може, з того щось і буде. Я вже купила у ній кілька книжок на подарунок. Так –от, є там ціла полиця з революційною літературою: Майдан і АТО. Але ціни на них шалені і воно не варте цих грошей, бо це кон’юнктура, а не Читати більше »

Письменницьке Дао « У кожного своє дао, і свій шлях широкий…» – не пам’ятаю, хто з поетів-розбишак перефразував рядки Шевченка ще у 90-х.Здається. то було щось пов’язане з Вивихом.Гарна формула.Багато років я спостерігаю як літературна кумирня перетворюється на літературний колумбарій. Скільки людей згоріло, скільки ілюзій, скільки непотрібних дискурсів.Ось на вечірньому небі спалахнуло вкупі дві зірки:Венера і Юпітер, але це навряд чи помітили поети.Їм би пригадати міфологію і замислитись, що віщують планеті дві зорі.Написати сонет, вдихнути повітря, напоєне запахом жимолості Пруста, а не ставити жирний хрест на літературі, про яку вони не знають нічого, вважаючи недостойним читати Якова Щоголіва чи Степана Читати більше »

  Наприкінці червня 1941 року стояла страшна спека.Колона в’язнів Перемишльської тюрми наближалася до Добромиля. Їх було більше трьох з половиною тисяч, серед них жінки й діти.Вели їх на Саліну, на сільзавод.Казали, що на роботу.Три з половиною тисячі людей на роботу на маленький завод.Натомлені виснажені люди побачили гори, ліси і село, що розкинулось вздовж дороги – Солянуватку.Оцей відтинок дороги аж до костелу на території заводу можна назвати Хресною дорогою ХХ століття.Тільки не було глядачів, які б кидали камінням і кричали «Розіпни Його!» Але були ті, хто намагався подати води, і їх забирали в колону.Вони прийняли мученицьку смерть разом з іншими. В Читати більше »

Ніч у замку Гербурта Ця велична в’їзна брама ренесансного замку Гербуртів, через яку ми увійшли, щоб провести «інспекцію», є магічним входом у світ, що стійко тримає людське тепло і досі захищає.Жоден інший замок в Україні не має такої властивості.Жоден інший замок не прив’язаний настільки до конкретного роду,в якому були не просто магнати, які починали як воїни, а закінчували моральною деградацією. То були дипломати, музиканти, історики, правники, книжники і містики, навіть, маги. Останній з Гербуртів, Ян Лев, син Яна Щасного, помер у молодому віці, видавши ще кілька книг, у Добромильському монастирі, де й був похований біля матері, княгині Єлизавети Заславської. У Читати більше »

Недавно я подивилась фільм про арт-бізнес на Заході у 2008-10 роках, коли неймовірно зросли ціни на сучасне мистецтво і аукціони страшенно на цьому заробляли.Картини коштували десятки мільйонів доларів, але їх купували мільярдери для лофтів, або перепродажу.Вони вголос на камеру казали, що це бізнес, а не мистецтво, вони просто сміялись в очі журналісту.Один художник штампував картини з наліпленими метеликами, або намальованими через трафарет.Коли в нього почали боліти руки, він найняв собі малярів і просто ставив підпис під картиною. І всі про це знали, але все одно давали 70 мільйонів. Якщо б хтось сказав, що це профанація мистецтва, його б назвали… «вишиватою».Але Читати більше »

Він помер у Парижі.22 липня 1944 року.А 10 червня у концтаборі Заксенгаузен загинув його син, поет Олег Ольжич.У дитинстві моя старша сестра Оксана роздобула книжку і переписала кілька віршів Олександра Олеся. Я чомусь найбільше запам’ятала «Айстри». Так вперше я дізналася, що можна з’явитися на світ невчасно, не у свій час, і не у своєму просторі.І цього ніхто не побачить, не оцінить твоєї особистості, твого таланту, і ти підеш не лише з творчості, а й з життя, неважливо, коли: у 20 чи в 70. І не оцінять і після життя. Поети з трагічним світовідчуттям не виходять на сцену у Ніч поезії, Читати більше »