Kанал RSS

Урізька готика

0

Лютий 18, 2013 від Галина Пагутяк

Урізька готика

Урізька готика: роман. – К: Дуліби, 2009.

Колись у 90-х мені трапилась книжка « Українці:демонологія і повір’я».Там я знайшла нарис Івана Франка про спалення опирів у селі Нагуєвичі під час холери 1830 року.Записані від очевидців розповіді велися тією мовою, якою розмовляють досі в Нагуєвичах і Урожі, двох селах, що розташувалися поруч у передгір’ї Карпат.Історія спалення опирів вразила мене настільки, що багато років я думала: от добре було б зняти фільм про це.Але як знімають фільми у нас в Україні самі знаєте. У Винниках, по сусідству, досі живуть опирі.Певно, є вони і в Нагуєвичах. Я навіть бачила місце за селом, де поховали тих нещасних, на кого вказав палець неповнолітнього Гаврила. У траві лежать рештки хреста, а сам цвинтар оточений ровом.

Врешті мені спало на думку вибудувати сюжет довкола цієї історії.Дія в мене відбувається в Урожі через 30 років.Син спаленого опира там мешкає. Як це відчувати себе затаврованим, я знаю, хоча не маю ні до опирів, ні до відьом жодного стосунку.Мене від людей завжди відділяє стіна, ніби я з іншого світу.Але це ще не привід впадати у розпач.
Я вільно дихала в цій мовній стихії.Мені не треба було підслуховувати розмови, перечитувати Франка,бо я сама є носієм говірки підгірських бойків.Уріж завжди перед моїми очима. Пізньої осені я пішла в Площину ( ліс) і щукала дорогу до Нагуєвич.Для мене роман – це насамперед місце дії.Воно само підказує сюжет. Так було з Добромилем, а вигадані світи я так само уявляла собі,створюючи з кавалків реальності.Я можу не уявляти собі, як виглядає персонаж, нераз до кінця книги, але точно знаю, де заходить сонце.
Я дуже люблю цю книгу. Вона моторошна, гірка як полин, але вона повернула мені інтерес до минулого мого краю.Я побачила, що ховається під товщею землі й людських снів, і з чого складається сама земля.Я відчула себе хранителькою минулого.Письменником може стати багато хто, а от хранителем часу можна стати лише подолавши зону відчуження, злившись з краєвидом, відчувши себе частиною землі, яка зберігає часточки тіла твоїх предків.І дозволити собі бути смиренним.

Фрагменти
Уривок 2

Найпершими в Урожі прокидаються когути, а після них – ті, кому треба доїти корови, і хто має вирушати в далеку дорогу: до міста. Худоба стоїть в темних стайнях, прислухається до рипіння дерев, човгання постолів і стуку цеберок. А тоді важко зводиться на ноги, бо має телятко в череві, котре народиться перед Різдвом або й на самий Святий вечір. Кінь стриже вухами й зазирає у порожні ясла. Як дадуть січки, то буде стояти цілий день у стайні, а як вівса – повезе на поле гній або рушить до лісу за дровами. Паця просуває рило понад дверці кучі й вітається з сусідами. Як би чоловіку не було тяжко на серці, та коли увійде до стайні й забуде свою гризоту [клопіт], бо люди можуть його не любити, мати за ніц [ніщо], а худобина тішиться ним і навіть пожаліє, як треба. Насипалося худобі січки, накладалося сіна, наливалося в корита води, а відтак спорожнілі коновки [дерев’яний посуд  для  води] неслися до студні. А вже по тому, як вичистили з-під худоби, господиня йшла до хати палити в печі. Діти відсипалися, бо на пасовисько виганяли пізно. Спали і ті, хто мав йти до школи, доки не прибуде новий учитель. Декотрі навіть побігли до школи, а може, вчитель уже є. Ні, на дверях біліє вчорашній папір з печаткою. Діти стоять за плотом і сперечаються, переповідаючи одне одному, що чули від дорослих.
По дорозі гуркоче візок Лейби. Пан фотограф вмостився на скриньку, в якій Лейба возить товар: сірники, мило, сіль, нитки, цукерки в залізних банках. На плечах у нього коц, пообтулюваний з усіх боків Ривкою. Вона стоїть на воротах і дивиться їм услід. Фотограф сидить спиною до коней і бачить, як з під-коліс розпачливо втікає примерзла земля, щоб часом її не прихопили з собою. Він думає, що у цьому краї дороги найбільше занехаяні й звикнути до них може лише той, хто ніколи не їздив по бруківці чи задбаному [упорядкованому] шосе. Така дорога, як шрам на обличчі цивілізації, так само, як і варварські палі вздовж неї, що часом випускають гнучке вербове пруття. Через гуркотіння й скрип коліс не чути благої тиші вранішнього села, що приготовляється витримати довгу облогу зими.
Лейба показує рукою на гори, і перед Юліаном відкривається нова реальність: вища гора за ніч вкрилася шапкою синюватого снігу. Фотограф посміхається, вибачливо розводить руками: мовляв, що вдієш, се не від нас залежить. І візок різко звертає убік й опиняється у полі. ”Так швидко!” – лякається Юліан, котрий не встиг приготуватись до прощання з цим дивним місцем, яке стійко опирається цивілізації й вільнодумству, хоча й перетинає його дорога, що веде зі сходу на захід. Утім, якби тут відкрили нафту чи проклали залізницю, було би навіть гірше. Юліан вважав, що село має лишатись селом, покладатись на землю і сонце , а від міста брати лише те, що не зашкодить праці і не спаскудить землі. Хтозна, може, він мав селянське коріння, але в землі якого народу воно лишилось, ніхто йому не казав. І через те обрав таке ремесло, щоб міг мандрувати й шукати свою землю. Фотографи на початку усі ходили отак, від міста до міста, від села до села, аж доки суспільство не визнало сю справу корисною. Треба було фотографувати битви, краєвиди для подорожуючих, місця злочину.
Дорога текла між невисоких пагорбів, підсихаючи на вітрі, що виривався з гір, і так вони доїхали до Нагуєвич, де Лейба спинив коней і спитав, чи не бажає пан сісти коло нього, на що Юліан згодився, бо село було в западині й повітря трохи розігрілося. Та й село було дуже довге, а там думки не такі свобідні, як у полі.
— Се те село, де палили опирів? – поцікавився Юліан.
— Хто пану таке сказав?
— Коло церкви говорили.
— Не знаю, нас тоді ще не було. Але якщо казали, то мусило щось бути.
— А ви, пане Лейбо, вірите в опирів?
— Яке то має значення? Думаю, що там більше вигадок, ніж правди. Ой, кілько я наслухався про се в корчмі! Вийшла би груба книжка. І заплатили б за неї великі.
— Певно, що так.
— Та я не письменник, прошу пана.
— А ваша віра допускає існування подібних істот?
— Ліпше спитайте про се в рабина. А чого пан тим так цікавиться?
— Бачите, я був усюди, але не чув, щоби в інших краях водились опирі.
— Так, не всюди, – згодився Лейба. – Але мене се не обходить. Аби жидів не чіпали, як трапиться якесь нещастя. Втім, ніхто не знає, що кому може в голову стрілити. В Америці, чув я, багато наших, однак бідному нема чого туди їхати. Жили ми спершу в Дрогобичі,але жінка захорувала, треба було грошей на ліки.Мені в Урожі незле.
— А якби ви були багаті, то поїхали б до Америки?
— Якби я був багатий, то пощо мав би туди їхати?
— І то правда.
Лейба спинився, не доїжджаючи до церкви, коло старої корчми.
— Перепрошую, але мушу ступити до Іцка. Може, він потребує привезти чогось із міста.
Після Нагуєвич були ще інші села, і всюди поштивий [ввічливий] Лейба заходив до знайомих корчмарів. Тим часом небо спохмурніло, і Юліан втомився від монотонної дороги. Пересів знову на скриньку, замотався у коц, що не дуже рятував від зимного вітру, а вже від дощу, тим більше, не врятував би. У таку пору невелика приємність їхати у відкритому візку чи йти пішки. Подумав, що ніколи би не зостався в Урожі, якби не дощ, який лив того дня. Та й Влодко не мав такого наміру. Було ще чимало нивок, не ораних ні фотографом, ні корабельним агентом. Влодко казав, ніби дощ – добра прикмета. Де б не спинився, тебе починає затягувати це місце, зголодніле за чужими очима. Якби Юліан був містиком, то погодився би з тим, що місця обирають собі людей. Якщо ті їм не сподобаються, то можуть і покривдити. Але там, де ти народився, тебе щось хоронить [оберігає]. Юліан натомість почав із чистої білої дошки, на якій було написано лише ім’я його матері – Анна. Більше йому нічого не повідомили. А про тіло, зашите в парусину і вкинене в океан, він здогадався сам.
У ті часи люди частіше, ніж будь-коли, знаходили собі могилу в океані через тяжкі умови корабельного побиту. Гинули ірландці, іспанці, німці, французи, українці, що підтверджувало тезу: смерті байдуже, якої ти нації і якої віри. Бідні частіше вмирали, ніж багаті, бо в третьому класі панувала страшна задуха і множилась усіляка інфекція. Ще й додамо до цього страх: як почуває себе людина в залізному човні? Спершу, може, як у Ноєвому ковчезі, пишаючись власною відвагою і навіть обраністю, але потім починає дуситися в тісноті й бездіяльності, слухаючи моторошні розповіді, про тих, хто не доплив до берега, і що, можливо, чужий берег виявиться не таким щасливим, як сподівались. А далі почнуться пророцтва святої Михальди про залізних птахів у небі, залізні дроти і залізні кораблі… Се дуже страшно чути людям, котрі опинились на кораблі просто із феодального, пасторального світу. Тепер він починає здаватися їм покинутим раєм. Та пізно: ті, котрі виживуть на кораблі, прилучаться до побудови нової Вавилонської вежі. І 40 днів у океані видадуться їм довшими, ніж 40 років блукання в пустелі.
Еміграція перетворить і вразливого, боязкого селянина, перетворить і ремісника, вчителя, романтичного втікача. Ніхто не залишиться сам собою. Але наступний Ноїв ковчег наповниться тими, що зміняться менше, бо простір для них буде вже перетворений і підготовлений. Цей безбожний світ вабив Юліана до себе, однак те, що дуже хвалять, завжди викликало у нього спротив. Найбільше він боявся, щоб мандрівка до Америки не завдала шкоди його багатолітній праці. Зараз це називають „культурним шоком”. Утім, фотографи не належать до хранителів поточених часом раритетів. Вони мають справу зі світлом, яке швидко згасає в переносному і прямому значенні. Се навчає їх цінувати мить, а не вічність.

Уривок 2

…У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.
Люди брали з миски кислу капусту, з тареля хліб, й пили з одної фляшки горівку, а хлопцям дали пива. Петро з Орком різнились від решти, як тверде дерево від м’якого. Двері весь час рипали, і з сіней віяло зимним вітром. Хтось заходив, хтось виходив, і від того смуток ставав меншим. Удень були в церкві, сповідались. Петро з Орком казали, що вже висповідались учора. Отець Антоній промовчав, бо мав жалісливе серце. Недобре бути таким м’яким…
Чим пізніше і темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду [на обличчі], бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. ”Втопив’єм си [я втопився], – думав чоловік, – і вже не виплину.” Стрівся очима з Орком: „Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей”. А той відповідав йому поглядом: „Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!” „ Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!” Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.
…Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.
— Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!
І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.
— Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!
Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.
— А, може, лишитеся? Будете мати всьо…
— Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі…
Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:
— Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?
— Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!
— А поліція?
— Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?
— Трохи жаль.
— Ха-ха ! – реготалась баба. – А тата свого не жаль і вуйка?
— Та жаль, цьоцю.
— То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!
— Випили ще.
— Ну, то як, далі тобі жаль?
— Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?
— Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.
— Як когось не хочеш, – повчав Орка хлопець-десятиліток, – возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.
— Чого? Того, що ми ще діти?
— Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти…
— Я свою маму любив, – зітхнув Орко. – І не поїхав би до Америки, аби [тільки б] лиш вона й Орися жили…
— Зразу видно, який з тебе опир! В усьому винний твій тато, що не дав набратися сили.
— Лиши мого тата в спокої! – визвірився Орко, і враз усе стало йому противне: і співи, і танці.
— Тихо! Тихо! Зближається година! – почулися голоси.
Останньою замовкла скрипка, ніби їй струни урвались. Усі стали в коло. Старшому піднесли келішок, до половини наповнений горівкою. Він вийняв з кишені шило, вколов собі палець на правій руці й видусив з нього пару крапель крові.Далі інші так само дали свою кров. Тоді Старший поважно мовив:
— Пиймо, браття і сестри, абись-мо трималися вкупі, і аби крові у шклянці було більше, а горівки – менше.
Кожен мусив надпити горівки, змішаної з кров’ю. Оркові було спершу бридко. Він бачив, як тато тихцем виплюнув горівку з кров’ю у руку.
Як вернулися з лозів додому, не пам’ятали обоє. Коли Петро відкрив очі й побачив світло дня, усе йому видалось страшним нелюдським сном. Він устав, зняв зі стіни образ Спасителя, а той розпався у нього в руках, і з трухлявої деревини посипались дрібні чорні жуки. З переляку чоловік кинув образ на землю. Потім обережно підняв ті дві половини, поклав у піч, бо старі образи не викидали, а палили. І поставив варити горнець з бульбою на снідання і в дорогу.


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні коментарі