Слуга з Добромиля: роман.- Львів: Піраміда, 2012, – 200с.

Старий наклад давно розійшовся і я видала цього разу «Слугу з Добромиля» у «Приватній колекції» Василя Габора. Для оформлення знайшла серію фламандських гобеленів 13 ст. «Анжерський апокаліпсис». Попередня книга була оформлена оригінальними світлинами, але той чоловік на обкладинці зовсім не був схожий на Слугу.

У страшну спеку в липні 2012 року ми з Василем вирішили зробити зустріч з мешканцями Добромиля. Поїхав з нами Мирон Іваник, мій добрий геній. Мені хотілось почути від них… Навіть не знаю, що я хотіла почути. Прийшло дуже мало людей, переважно старшого віку. Потім виявилось, що хтось розпустив чутку, ніби я написала безбожну книжку. Правда, прийшов чернець з Добромильського монастиря, отже, це не йшло від церкви.

Коли я розповідала про Слугу, раптом почався рясний дощ, невідомо звідки. І я сказала: «Бачите, це прийшов Слуга з Добромиля!» Якесь містичне відчуття охопило не лише мене, а й присутніх. Ніколи цього не забуду.

Добромиль. Вид з ратуші

Мер Добромиля повів нас на годинникову вежу і я сфотографувала Добромиль згори. Це теж було гарно, але мене не полишає якесь гіркувато-тривожне відчуття, коли пригадую цю поїздку.

Василь Габор теж описав свої враження і дозволив їх розмістити на сайті.

Василь Габор — враження

МАЛЕНЬКЕ Й ТИХЕ МІСТЕЧКО, де добро мильне (багатомильне) чи добро минає (проминає) — Добромиль. Раніше закрите, режимне місто. У ньому колись було вбито багато людей. Неподалік міської ратуші в довгому будинку, над дахом якого ще й нині видніється скляна вежка — колишній пост вартового, — була енкаведистська тюрма. На її задньому дворі під цегляним муром із гострими штирями, які збереглися до наших днів і між якими колись була натягнута колючий дріт, енкаведисти масово розстрілювали в’язнів перед відступом перших совєтів — все подвір’я було всіяне людськими трупами, а після війни звозили сюди вбитих упівців. У самому центрі міста… І тривало це до кінця 50-х років, бо останні бої відбулися у 1953 році.
А перед ратушею — погруддя Міцкевича й обеліск хоробрим «визволителям», які загинули в боях з упівцями. Давно би вже від нього і сліду не мало бути.
Ще одна з дивовижа Добромиля — давня бруківка на ринковій площі, вимощена річковим камінням , вкладеним руба.
Молодий мер приїхав до міської ратуші ровером, пригощав нас коньяком і показував відремонтований годинник на вежі, встановлений ще 1883 року; годинник треба щоранку заводити, але того дня був вихідний, і годинникові стрілки застигли на білому циферблаті; за 22 хвилин до третьої годині ми піднялися дерев’яними сходами на вежу, мер завів годинниковий механізм і встановив стрілку на позначці 14.46 — час в Добромилі ожив і почав свій відлік.
А далі була зустріч з авторкою «Слуги з Добромиля» в Народному домі. У широкому залі — малолюдно. Навіщо ми сюди приїхали? І згадувалося, як перед поїздкою мені декілька разів натякнули, що за оренду Народного дому треба буде заплатити, а я не стримав емоцій і зірвався: «Невже ви хочете, щоб автор, який прославив ваше містечко на всю Україну мав ще й платити вам за зустріч з читачами, яким належить Народний дім?» І це подіяло: мене почали перепрошувати ті, які не були до причетними до натяків.
Авторка «Слуги з Добромиля» розповідала про речі важливі й цікаві. І з такою любов’ю говорила про місто, наче народилася в ньому. Раптом загримів грім і випав короткочасний рясний дощ. «То нам дає знак Слуга з Добромиля, — сказала авторка про грім і додала: — Але я більше до вас не приїду». І люди почали вибачалися перед нею: надворі нестерпна спека, і час надто ранній.
Ми всі неначе одне слухали, але кожен по-своєму все сприймав.
Колись в Добромилі жив щедро аристократ Ян Щасний Гербурт і підтримував у місті лад, а тепер мешкає один заможний чоловік, від ласки якого залежить чи не кожен містянин. Тут немає жодного підприємства. І навіть хлібопекарню і мідні чани пивзаводу розпиляли люди на металобрухт… Важко жити в такому місті.
Ми пили каву і розмовляли про Добромиль. Згодом мер показав нам подвір’я старого будинку, вистелене надгорбками з єврейського цвинтаря. Моторошне подвір’я. Його неґативну енерґетику відчуваєш майже фізично: від надгробних плит віє зловісним холодом. «І як тут можуть жити люди?» — дивуєшся. Кажуть, нібито у сорок першому вимостити подвір’я надгробними плитами змусили євреїв есесівці, які зупинилися в Добромилі в цьому будинку. Інші говорить, що це зробили «визволителі» і самі ж пустили у світ леґенду про есесівців, які, насправді, проїхали Добромиль на марші. І раптом ми побачили під деревом біля вулиці надгробок з єврейським письмом. Його літери залила червона фарба, яка видавалася засохлою кров’ю. А неподалік пусткою стояли старі покинуті будинки, одні — із розібраними стінами і без дверей, інші — із заґратованими вікнами.
Дорогою додому ми милувалися Добромильськими краєвидами. Неймовірний спокій і божественна тиша. Недаремно тут монахи звели монастир.