Kanał RSS

Слуга з Добромиля [Sługa z Dobromila], 2012

0

Luty 18, 2013 przez Галина Пагутяк

Слуга з Добромиля

Слуга з Добромиля [Sługa z Dobromila], Lwów 2012, ss. 200.

Stary nakład dawno już się rozszedł i tym razem wydałam „Sługę z Dobromila” („Слуга з Добромиля”) w „Prywatnej kolekcji” Wasyla Habora. Na okładkę znalazłam serię flamandzkich gobelinów z XIII wieku — „Bestia apokalipsy”. Poprzednia wersja była opatrzona oryginalnymi zdjęciami, tyle że ten człowiek z okładki zupełnie nie był podobny do Sługi.

Potwornie gorącego lipca 2012 roku razem zdecydowaliśmy razem z Wasylem zorganizować spotkanie z mieszkańcami Dobromila. Pojechał z nami niezastąpiony Myron Iwanyk. Chciałam usłyszeć od mieszkańców… Nawet nie wiem, co chciałam.

Przyszło bardzo mało ludzi, przeważnie starszych. Potem okazało się, że ktoś rozpuścił plotki, że niby napisałam bezbożną książkę. Przyszedł jednak mnich z dobromilskiego monastyru, zatem plotka nie poszła z kościoła.

Pod czas mojej opowieści o Słudze, nie wiadomo skąd zaczął padać rzęsisty deszcz. „Widzicie — powiedziałam — to przyszedł Sługa z Dobromila!”. Ogarnęło mnie, ale też i wszystkich słuchaczy, jakieś mistyczne odczucie. Nigdy tego nie zapomnę.

Добромиль. Вид з ратуші

Dobromil. Widok z ratusza.

Mer Dobromila zaprowadził nas na wieżę z zegarem, skąd obfotografowałam cały Dobromil. To też było miłe, ale i tak mnie ogarniają jakieś gorzko-niepokojące uczucia, gdy przypominam sobie tę wycieczkę.

Również Wasyl Habor opisał swoje wrażenia i pozwolił je zamieścić na mojej stronie.

Василь Габор — враження

МАЛЕНЬКЕ Й ТИХЕ МІСТЕЧКО, де добро мильне (багатомильне) чи добро минає (проминає) — Добромиль. Раніше закрите, режимне місто. У ньому колись було вбито багато людей. Неподалік міської ратуші в довгому будинку, над дахом якого ще й нині видніється скляна вежка — колишній пост вартового, — була енкаведистська тюрма. На її задньому дворі під цегляним муром із гострими штирями, які збереглися до наших днів і між якими колись була натягнута колючий дріт, енкаведисти масово розстрілювали в’язнів перед відступом перших совєтів — все подвір’я було всіяне людськими трупами, а після війни звозили сюди вбитих упівців. У самому центрі міста… І тривало це до кінця 50-х років, бо останні бої відбулися у 1953 році.
А перед ратушею — погруддя Міцкевича й обеліск хоробрим «визволителям», які загинули в боях з упівцями. Давно би вже від нього і сліду не мало бути.
Ще одна з дивовижа Добромиля — давня бруківка на ринковій площі, вимощена річковим камінням , вкладеним руба.
Молодий мер приїхав до міської ратуші ровером, пригощав нас коньяком і показував відремонтований годинник на вежі, встановлений ще 1883 року; годинник треба щоранку заводити, але того дня був вихідний, і годинникові стрілки застигли на білому циферблаті; за 22 хвилин до третьої годині ми піднялися дерев’яними сходами на вежу, мер завів годинниковий механізм і встановив стрілку на позначці 14.46 — час в Добромилі ожив і почав свій відлік.
А далі була зустріч з авторкою «Слуги з Добромиля» в Народному домі. У широкому залі — малолюдно. Навіщо ми сюди приїхали? І згадувалося, як перед поїздкою мені декілька разів натякнули, що за оренду Народного дому треба буде заплатити, а я не стримав емоцій і зірвався: «Невже ви хочете, щоб автор, який прославив ваше містечко на всю Україну мав ще й платити вам за зустріч з читачами, яким належить Народний дім?» І це подіяло: мене почали перепрошувати ті, які не були до причетними до натяків.
Авторка «Слуги з Добромиля» розповідала про речі важливі й цікаві. І з такою любов’ю говорила про місто, наче народилася в ньому. Раптом загримів грім і випав короткочасний рясний дощ. «То нам дає знак Слуга з Добромиля, — сказала авторка про грім і додала: — Але я більше до вас не приїду». І люди почали вибачалися перед нею: надворі нестерпна спека, і час надто ранній.
Ми всі неначе одне слухали, але кожен по-своєму все сприймав.
Колись в Добромилі жив щедро аристократ Ян Щасний Гербурт і підтримував у місті лад, а тепер мешкає один заможний чоловік, від ласки якого залежить чи не кожен містянин. Тут немає жодного підприємства. І навіть хлібопекарню і мідні чани пивзаводу розпиляли люди на металобрухт… Важко жити в такому місті.
Ми пили каву і розмовляли про Добромиль. Згодом мер показав нам подвір’я старого будинку, вистелене надгорбками з єврейського цвинтаря. Моторошне подвір’я. Його неґативну енерґетику відчуваєш майже фізично: від надгробних плит віє зловісним холодом. «І як тут можуть жити люди?» — дивуєшся. Кажуть, нібито у сорок першому вимостити подвір’я надгробними плитами змусили євреїв есесівці, які зупинилися в Добромилі в цьому будинку. Інші говорить, що це зробили «визволителі» і самі ж пустили у світ леґенду про есесівців, які, насправді, проїхали Добромиль на марші. І раптом ми побачили під деревом біля вулиці надгробок з єврейським письмом. Його літери залила червона фарба, яка видавалася засохлою кров’ю. А неподалік пусткою стояли старі покинуті будинки, одні — із розібраними стінами і без дверей, інші — із заґратованими вікнами.
Дорогою додому ми милувалися Добромильськими краєвидами. Неймовірний спокій і божественна тиша. Недаремно тут монахи звели монастир.


0 komentarzy »

Dodaj komentarz

Twój adres email nie zostanie opublikowany. Pola, których wypełnienie jest wymagane, są oznaczone symbolem *