Знаєте,як працюють «чорні археологи», по-старому, розкрадачі гробниць? Приїжджають на місце військових поховань з металошукачем,роблять дірку,де запікає,забирають нагрудні знаки і йдуть собі. Знайшов-викопав – продав.  Слави їм не потрібно,бо за це начебто карають. Сучасна культура існує за тим самим принципом: там копнув,там вкрав,написав-намалював-заспівав,продав. Тільки її «творцям» потрібна слава, яку вони називають успіхом. Чи був Іван Франко успішною людиною? За сучасним визначенням він був лохом. Бо міг би стати професором  у Відні, а не «вошивим дідом»,як називали його рідні нагуєвицькі. А Шевченко міг би стати агентом охранки й жити десь у Римі,а не 10 років провести серед солдафонів за Уралом

Ну, чого  вона вчепилася? – подумає хтось. А хтось скаже: мені її жаль. Бо не в темі. А чому? Бо не в темі професійна етика, скромність,сором,гідність. Гіпертрофоване его – не гідність. Гідність – це коли не продаються. У моєму новому романі є епізод, де хлопчина, який пристав до мандрівних музикантів,щоб навчитись грати на баяні, постає перед вибором: або вештатись шляхами без даху над головою і стати музикантом, або піти служити в корчму і стати названим сином. І він обирає баян. Тільки так стають митцями, не інакше. Бо продатися за гріш, чи за мільйон- одне й те саме.

Україні не так потрібні успішні люди, як одержимі. Поки ви тут гризетеся,хто гірший Порошенко чи Зеленський, хтось  воює з забудовниками, хтось гасить вогонь у лісі, хтось допомагає безпритульним тваринам,хтось збирає по вимираючих селах  фольклор, хтось пише і малює, хтось воює за Україну. Ці люди тут і лишаться, коли ви всі втечете, аби досягти успіху на чужині. Вони будуть з окрушків  ілюзій і мрій ліпити майбутню Україну, а не гіпсові члени. І жоден  ПЕН-клуб за ними не обстане, коли трапиться лихо, як не обстали за  репресованими поетами і художниками 60-х. Між молотом і ковадлом творяться мечі й серпи. І справжня еліта.

Я надто часто спостерігаю, як навіть дрібний  успіх перетворює людину на пихатого монстра, узалежненого від похвал. Пройти крізь мідні труби можуть лише ті, чиє серце із щирого золота. Українська культура  не виживе, якщо вона стане тусівкою нарцисів, заточених на міжнародне визнання. Це – старий як світ постколоніальний синдром, оновлений у 90-ті. Вона мусить працювати на свій народ,  на його потреби,на його майбутнє. На тих 10 відсотків, без яких неможливе існування культурної нації, врешті нації  взагалі. Без підтримки влади, до цього їй не звикати.