Український письменник Степан Васильченко помер 11 серпня 1932 року у Києві, на чиїх вулицях вже почали вмирати з голоду селяни. Власне,сам Васильченко також помер від голодного виснаження, про що не пишуть його офіційні біографи. Про це мені шепнули ще в далекі 80-і. Справжній вчитель ніколи не покидає своїх учнів. Дорослі зовсім юні, вони лягли і в землю Чернігівщини, де  Вчитель народився, і в землю Київщини,де він почав свій довгий і широкий вчительський шлях, і в землю Донеччини, де довелось ще й відсидіти у в’язниці, і в землю черкаську…І про масштаби трагедії Голодомору письменник уже не  дізнається і не напише. Всі, хто міг би про це написати, на той час були репресовані.Фізичному знищенню завжди передує духовне.

У літературі Степан Васильченко був проти того, щоб занижувати планку вимог до  якості культури для мас, він вперто тримався за коріння традиції, і проходив по іншій статті, ніж Підмогильний чи Семенко. Він був надто самотній, і вже старий, щоб його розстріляли. Йому дозволили померти як старому псові.Ні, він помер як тисячі стареньких вчителів, про яких забувають і до яких не приходять на похорон.Тільки в очах у нього відобразилися мертві українські діти.

« Оце ж ті юнощі,що з карими очима, попи старі – в їх бороди сиві – несуть,щоб у землю поховати,оце ж ті юнощі…Оце ж вони  тії, що були, як іскра,та невпокійні, непокірні…

Що були і свіжі,і білі, як ароматів, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…»

Степан Васильченко був і є моїм вчителем. Як Шевченко і Стефаник. Як Григір Тютюнник і Микола Вінграновський. Це вони піднесли українську мову на таку висоту, від якої бракне повітря і завмирає серце. Нахилились до землі й підняли.