Багаторічний досвід в літературі повернув мене знову до того принципу, з якого я починала: не заважайте мені писати і жити. Зрозуміло, що  тоді я це не вигадала сама: то був наслідок прочитаної лектури,  здебільшого, класики .Я виписувала афоризми з книжок і повторювала їх про себе. Великим уроком для мене стала доля Мартіна Ідена, а згодом Джерома Селінджера.Успіх не приносить щастя, він нищить талант, перетворюючи його на викручену ганчірку для підлоги. Це – перше. А друге: те, що ми не оприлюднюємо, прочитають на небесах. Письменник лукавить, коли пише для читача. А той, хто пише для когось, не письменник, а ремісник. Я зробила собі поправку: якщо твоя книга когось змінить і не порушить при цьому закони світової гармонії, то нехай уже. Як виняток. Але ненаписане і написане читатимуть на небесах. Думка небес – ось що головне. Тому так важливо висловитись абсолютно правдиво і чесно.

 В якийсь момент я помітила, що мені заважають, але у більш вишуканий спосіб. Підштовхують до тієї чи іншої теми, до того чи іншого читача,  налаштовують вирішувати проблеми, викликавши до них інтерес. Забирають у мене тишу – так буде точніше. Тобто роблять усе, щоб небеса звинуватили мене у несправжності .Щоб я стала літературним шизофреником і не виконала свого призначення, яке мені невідоме. Ніхто за життя не знає свого істинного призначення, своєї місії у світі.

Мушу визнати, це нині справді клопіт. Колись часи були спокійніші. Письменник не видавав бажане за дійсне у Фейсбуку, опираючись на добрих приятелів і друзів. Не фіксував кожен крок при допомозі камери. Не був ілюзіоністом, створюючи ілюзію, що його писання  чогось варті, поводячись  при цьому як перекупка  на базарі. На всьому цьому ярмарку марнославства я  не маю жодних шансів, бо хочу, щоб мене почули янголи, а не люди. У янгола можна виплакатись на плечі, навіть якщо ти не екзальтована дурепа. Аби лиш тобі було байдуже, що скажуть про тебе люди. Ти просто дозволиш собі іноді над ними покепкувати, над їхнім марнославством та егоїзмом з такими гострими ліктями і хитро примруженими очима. А взагалі я люблю слухати вранці спів пташок біля мого балкону. Ось що зразу потрапляє на небеса – пташиний спів і пташина мова.

Тому я тепер  як мантру повторюю не месиджі  вигаданого Мартіна Ідена, і не бурчання невигаданого Селінджера, а  тихого і нудного Пруста: «Книга – дитя мовчання і тиші».