Десь раз на рік я перечитую оповідання німецького письменника Бодо Узе »Свята Кунігунда в снігах». Воно про те, як не стрибати в потяг, якщо не знаєш куди він їде, щоб потім не було соромно. Дія відбувається на самому початку приходу нацистів до влади. Для багатьох  молодих людей, які  не могли зробити кар’єру, з’являється  швидкісний соціальний ліфт. Літній художник, що живе усамітнено, має молодих друзів, які діляться з ним своїми проблемами,  приходять  у його майстерню. Все,  що відбувається,він сприймає через пелену снігу,якого випало неймовірно багато. Молодий приятель пропонує написати  картину для виставки,бо ж нова влада підтримує мистецтво. Сам він вже встиг вступити до нацистської партії, бо це вигідно і обіцяє сите життя. Художник не надто розуміє,що відбувається, але відчуває щось лихе. Просто він вважає,  що це минеться,бо не можуть же блазні захопити владу в культурній країні, є ж повно людей зі здоровим глуздом. Щоб не образити молодого друга,він малює засніжений міст зі статуєю святої Кунігунди й відносить на виставку. Щось таке імпресіоністичне, не відаючи, що Гітлер ненавидить імпресіоністів,вважає їх збоченцями. Ні, по художника не приходять, картину забраковують і він отримує жовтий квиток від нової влади. Опиняється за бортом корабля, який провадять  п’яні блазні. Він стоїть на мосту святої Кунігунди,тримаючи під пахвою висміяну «критиками» картину. Сніг уже розтав. Весна. Буде велика війна,в міст вцілить бомба, але картина збереже святу Кунігунду для наступних поколінь.

Все це мені дуже нагадує наші часи. Митця не обов’язково вбивати, робити з нього мученика. Досить принизити, а потім вперто не помічати. Або він повинен доказувати свою лояльність режиму, ринку, усій сволоті, що встигла шмигнути в потяг і зайняти місця для себе, своєї родини та кумів,а підлабузників поставила на чатах. Так було і є. І не тільки серед митців. І в цьому  є  навіть втіха.Бо гарних картин, як і гарних книг не повинно бути багато. Це врешті непристойно.