Не вперше чую від наших «експертів», що українське суспільство  «патріархальне». Це ж так не знати історію і культуру свого  народу. Чому ж тоді в нас ніколи не було своїх диктаторів типу Піночета, Івана Грозного, Гітлера? Приховане бажання мати над собою сильну руку, переживати солодкі мазохістичні почуття – це туга за тим токсичним  тоталітарним минулим, яке спустошило душі мільйонів наших співгромадян. Тарас Шевченко чекав на Вашингтона з «новим і праведним законом»,  а не на Сталіна, що наведе порядок зі злодіями та корупціонерами. Новим і справедливим законом. Найбільша потреба нашого народу – це справедливість. Без неї неможлива свобода кожного зокрема. І ніщо її не може замінити, жоден сурогат, напівфабрикат чи фаст-фуд.

Недавно я перечитала есей японського письменника Танідзакі «Похвала тіні», де він пише про те, що японське суспільство,запозичивши цивілізаційні здобутки Заходу,покинуло природній шлях свого розвитку, а відтак невпинно деградує.Це було написано ще на початку 60-х років ХХ століття.Утворився дикий, штучний сплав, у якого є свої прихильники, і свої опоненти. Процес це вже незворотній.

Ще у 17 ст європейські місіонери  привозили в азіатські країни різні технічні новинки. Китайські вчені вивчали їх і не виставляли на показ широкому загалу. Бо думали про наслідки впровадження. Кожна країна – це дім, в якому все повинно бути безпечним.  Троянського коня пам’ятаєте? Минув час, Бізнес прорвав цю загату й почалася повінь. Від Трої нема сліду.

У нас в Україні ця повінь чужої ментальності вкрила все,бо ідеї – це бізнес. А бізнес звільнює не лише від національної традиції, а й від  загальнолюдських цінностей, які об’єднують людство. Підтримувати через національну традицію загальнолюдські цінності – обов’язок еліти. Політичної, інтелектуальної і творчої. Це – справа виживання.

Що робить для цього українська еліта? Вона розділена на два ворожі табори,вона примітивно мислить, чи просто спекулятивно, не зазираючи у майбутнє, бо не осмислила уроків минулого. Її авторитет надзвичайно низький. Її можна купити і найліпше вона себе почуває під крилом сильних світа цього. Інтелектуальний та мистецький бомонд в сучасній Україні – це та сама радянська тоталітарна секта, яка існує лише завдяки тому,що її підгодовують. Скінчаться гроші – не буде еліти. Тієї, яка робить бурю в склянці води і дає зелену вулицю червоним ліхтарям,волаючи про свободу думки, творчості,плюралізм чи політкоректність. Насправді це просто гра на примітивних інстинктах. Накласти купу лайна на Майдані чи перед церквою, і коли люди почнуть просити забрати звідси, бо смердить, жалітися перед світом, що утискають і переслідують,й просити статус біженця. На щастя, захисників подібних перфоменсів у нас дуже мало. А обурених можна назвати вишиватниками і рагулями. Ну, і націоналістами, ясна річ.

Кому це вигідно? Насамперед бізнесу, для якого війна – не привід  не торгувати з агресором, купуючи в нього низькопробний культурний товар. Зовнішньому ворогу,бо  деморалізоване суспільство не годне воювати. З нього вистарчить тішитися будь-якій купі лайна, аби лиш у гарному імпортному пакеті. Бездарникам і плагіаторам, бо, щоб їх помітили, вони мусять оголитися і матюкнутися привселюдно і зняти все це на камеру. А потрапити до цюпи за хуліганство – то  вже правдива фортуна, таке щастя випадає не кожному.

Кожен з нас мусить навчитися  думати власною головою й прислухатися до свого серця. Відкидати те, що відчувається як чужорідне й невластиве. Десь є квартали з червоними ліхтарями, але не може такою бути вся країна  від дитячого садка до академії.Із цього токсичного середовища нас може витягнути лише промоція на всіх рівнях високої культури, опертої на традицію.Це – найбільш природний і цивілізований шлях.