Мандруючи вже кілька років Галичиною вдень, я ввечері повертаюсь до Львова з однією думкою: все це можна змінити, варто з’явитись кільком активним небайдужим людям. І хоч потім пишу все, як є, мною керує не ненависть, а любов. Бо я теж є частинкою цього окраденого зневаженого світу. Світу, який чекає, і який повільно вмирає у цьому чеканні.Його поведінка віктимна: він провокує, щоб його зневажали за втрату історичної пам»яті, за естетичний несмак, за те, що терпить десятки років місцеву мафію, за сміття, яке він розкидає…Але хіба і великі міста не є такими?
ЛЮДИ. Колись тут були шевці, пекарі, кравці, фотографи, крамарі, лікарі,які утворювали цілі династії і збиралися жити вічно.Війна і окупація знищила євреїв і поляків, патріотичну українську еліту.За винятком кількох десятків вихованих тоталітарним режимом прибульців з-за Збруча, які не вміли ні пекти хліб, ні догоджати місцевим модницям, і звісно не збирались дотримуватись місцевих звичаїв, у спорожнілі містечка, де було житло і робота, рятуючись від ймовірного Голодомору й колгоспів, прийшли мешканці довколишніх сіл з їхньою вічною ностальгією за землею.
БУДІВЛІ.Привілейована каста оселилась у найкращих будинках, намагаючись не думати про тих, хто спав під цими перинами, їв з цього посуду, дивився у ці дзеркала.Товсті мури, міцні двері не захищали ні від ока Сталіна, ні від повстанців. Вони так і не стали власниками,бо в Радянському Союзі не було приватної власності. Зникли католики і юдеї.Їхні храми й монастирі перетворили на склади, божевільні, свинарники, клуби,інтернати для розумово відсталих, щоб майбутні покоління дивилось на колишні святині з відразою чи страхом. Для місцевих будували бараки і гуртожитки, згодом хрущовки, ламаючи свідомість думкою, що ніщо їм не належить, тільки те, що на них, і те, що у шлунку.
Чи хоч одна країна зазнала такої демографічної руйнації? І чи варто дивуватись, що на місці здорових організмів виникли потворні ракові пухлини корупції, відчуження від власності, пияцтва? Бо те, що діялось за двадцять років Незалежності, свідчить, що пухлину вже не можна видалити хірургічним способом, бо пішли метастази. На Сході і Півдні ще гірше, там хворий організм вважає себе здоровим і не хоче жодного лікування, бо почуває себе добре при мінімумі, який дає держава.Перед очима як мовчазний докір не постають ні замки, ні палаци, ні собори.Історичні реліквії – це монументи Леніна, Маркса, пам’ятники Невідомому солдату, а молодь марить комісарами у шкірянках і «Капіталом», не замислюючись над тим, скільки дітей виморили голодом ці комісари, тим більше, що на Заході лівизна модна і немає загрози встановлення диктатури пролетаріату.
Але парадокс такий, чим більше сягаєш дна, тим швидше починаєш рятувати себе. У 1919 році після війни, жахіття якої галичани відчули сповна, і називають цей час « за перших москалів», до Урожа приїхав священик Михайло Городиський.Він активізував кволу «Просвіту», допоміг створити кооператив з крамницею,яка й досі працює, дитячий садок «захоронку». І таких священиків було в Галичині немало.І це в умовах польської окупації.Вони служили громаді і не витрачали гроші на позолоту церкви і фонтани. Вчителі, які отримували плату від держави, не могли стати активними діячами відродження сіл та містечок. Але були народні школи і справді народні вчителі, яких пам»ятають і досі.
Зараз в Урожі є маленька парафія Київського патріархату і велика греко-католицька. У першій – молодий священик, який згуртував довкола себе людей під час Майдану і війни, завдяки якому були повністю екіпіровані мобілізовані хлопці, село постійно допомагає фронту.Другий священик, дивлячись на це, вчинив мудро і став його підтримувати, а не виживати з села,де люди раз і назавжди визначились із конфесією. Вони вже прогнали колись священика, коли довідались, що той належить до Московського патріархату.
Де є хоч найменший проблиск світла, село і містечко відроджується.І починається це відродження з відновлення історичної пам’яті.Де це відбувається, там ламаються корупційні структури, там ходять на вибори, там немає покинутих хат, і там не віддадуть землю.І ще дуже добре, коли вихідці з села чи містечка допомагають землякам.Це, на жаль, не всюди, але воно є. Воно відбувається якось по-людськи, з любов’ю, без ненависті й істерики.Тобто мудро.І це – шанс для всієї України.Її доля вирішується в селах і містечках, а не на Раді Безпеки ООН чи на Банковій, і вже ж не у Кремлі. Треба просто це прийняти як аксіому.