Як виглядає продовження традиції  української літератури, де національний вміст сам підказує природну форму? Наче ріка, широка і вільна, яка тече собі до моря і ніщо не може її зупинити.Ні зливи каналізації, ні ГЕС, ні зелена цвіль. Якби у нас після 1991 року до влади прийшли національно-патріотичні сили, а не перефарбовані комсомольці-комуністи, сучасна література виглядала б  так само респектабельно, як проза Володимира Даниленка і це він би презентував українську літературу на світових книжкових ярмарках, а не одні і тє жє ліца, що за тридцять років постаріли і виписались. Тим часом Володимир Даниленко з вічною українською усмішкою на обличчі оре свою нивку так, як потрібно саме українській землі, а не чужинським експертам.

Неперервність традиції

Коли я проходжу повз полицю своєї бібліотеки, де стоять книги вартісних сучасних українських авторів, то кожного разу мені хочеться взяти до рук «Грози над Туровцем» (в-во “Піраміда”), незважаючи на нездарну обкладинку чорного кольору. Як і книги Валерія Шевчука, двотомник його ранньої прози, як і книги Григора Тютюнника чи Віктора Близнеця. Вони теплі й людяні, їх можна перечитувати.Це – твори майстрів, а не пальцем зробленого покоління, яке не має уявлення про стиль і навіть синтаксис, але вже претендує на місце на Парнасі. Але почекайте, дорогенькі, це не вам і не вашим прирученим домашнім улюбленцям-критикам вирішувати, хто зараз канон, а хто не канон. Це вирішить час,що рікою пливе.

Як приємно зануритись у неспішну оповідь вишуканою українською мовою, що пахне домом, чистотою, свіжістю й поринути у вільне плавання, завжди цікаве, завжди непередбачуване. Одна повість, один роман і кілька оповідань, об’єднаних спільним місцем -Туровцем. Добре, коли центром Всесвіту  стає Йокнапатофа, Макондо чи Туровець. У великих містах гасне природне світло і людина губиться. І ніхто не зможе написати про  велике місто велику книгу. Міфи – прошу дуже.Як на мене, це наразі вершинна книга Володимира Даниленка, бо вона магічна і написана все ще вільним письменником. Вільний той, хто завше непередбачуваний, в пошуках, у самовдосконаленні.Володимир належить до мого покоління, яке знає мовчання і езопівську мову, і пам’ятає сексотів у кожній студентській групі, на кожних письменницьких семінарах, коли навіть бібліотеки контролювали видачу книг Кафки і Камю, і всюди підслуховували.Тому  у мені все всередині перевертається, коли я читаю роман «Клітка для вивільги», бо клітка – то символ  літературного покоління вісімдесятників.У когось атрофувались крила, хтось помер від алкоголізму, хтось злякався і став сексотом задля успіху, а хтось став Майстром, але його витвори не потрібні, заховані під літературним сміттям.Колись українці повернуться до традиції, але навряд чи ми до цього доживемо.