Я не була вчора під Верховною Радою, не писала гнівних постів на захист нашої мови – написала їх дуже багато, коли все було тихо, як на цвинтарі. Рада, що інші це робили, і шкода, що я не  в Києві. Вже не знаю, скільки часу не була в Києві.Але вчора ми відзначили з Ланою Перлулайнен, талановитою письменницею і послідовною, а не ситуативною патріоткою, день захисту нашого історичного спадку. Ми поїхали обсервувати оборонний замок Гербуртів біля села Тарнава, що коло Добромиля, в якому він зараз стані. Та в якому стані – по коліна у травах, по шию у заростях.Він витримав потоки води і бурі цього літа, і білий хижий птах прокричав нам  сердито – де ви пропадали? – і полетів.

Витримала потоп і церковця поч.17 ст. у Великому, яку побудувала донька Яна Щасного Гербурта, бо два роки тому завдяки небайдужим людям, які  воювали з владою, вдалося її захистити від повені. Витримав унікальний міський арсенал 16 ст. в Добромилі, на який вже хотіли накласти лапу вандали – його відновлює власним коштом підприємець з Києва, уродженець Добромиля, щоб місто мало музей.

З єврейських надгробків, які 70 років мостили подвір’я, зробили на прадавньому окопиську Стіну пам’яті.

За все довелось воювати, і єдине, що можна було почути від сірого обивателя: « А нащо вам то треба?” Дехто з них при високих посадах.

Отже, не всі у Добромилі байдужі, і владу можна дотиснути. Як дотисли вчора під Верховною Радою і по всій Україні.Тільки Замок Гербуртів на високій Сліпій горі, тих Гербуртів з моравських лицарів, які захищали 400 років край,що став  для них Батьківщиною, досі сам-один захищає себе майстерністю будівничих і закляттям.Його магію відчуває кожен,хто  входить через браму. Вона надзвичайно потужна, тепла, позитивна, але за межами – холод і напруження. Всередині  просто зникають всі твої проблеми. Крім однієї- як оборонитись від того найлихішого ворога українців – пустоголів’я і байдужості. Кожного разу, коли я звинувачувала мешканців Добромиля в безвідповідальності й відсутності патріотизму, на мене звалювалпсь хвиля негативу від місцевої псевдоеліти.В їхніх очах, я письменниця,яка не „доробилась” і вештається по  горах з хлібом і водою в торбині, замість того, щоб їздити на крутій тачці й дружити з сильними світа цього. І яка разом з іншими такими ж „невдахами”, чий суспільний статус і вага, правда,у сто разів вищий, ніж у найбільшого добромильського багатія,  лізе зі своїм статутом в чужий монастир. Перше – правда, друге – ні. Мій прапрадід Йосип Добромильський – з Добромиля, це теж моя земля. Вся українська земля і вся українська культура –моя. А не пляц з особняком і позолоченими левами при кованій брамі.З невихованими розбещеними нащадками, які просто паразитуватимуть на заробленому тяжкою працею або вкраденому, і змарнують своє життя в інший, приємніший, спосіб. Нехай лохи вирубують кущі в замку, віддають гроші на відбудову і на увічнення пам’яті, ми заслужили рай,бо щедро давали на церкву. А чи давно ви були на службі в чудовому добромильському монастирі, де спочили кості дружини Гербурта – княгині Єлизавети Заславської і стна Лева? Отож. Я знаю, що може раз на рік заїжджаєте на Спаса туди на машинах при повному параді, аби себе показати.

І таке скрізь – не лише в Добромилі.Збудоване на піску, тлінне, нетривке. З таким ставленням до власної історії і до власних нащадків земної України не стане. Залишиться  Україна небесна в серцях її небагатьох хранителів.І буде вона вічно. Чому? Бо так написано Святому Письмі – дух вищий за тіло. Доки вас захищатимуть прибульці – час самим захищати свої одвічні цінності.