Два роки тому наше товариство шанувальників галицьких старожитностей з жахом дивилося на провалений дах міського арсеналу 16 ст. І не природні стихії в цьому винні, а неповороткість чиновників від культури та зажерливість місцевих бонз. І байдужість містян, які все життя прожили в Добромилі й навіть не знали, що це за занедбана почорніла споруда, в якій десятиліттями зберігали картоплю. Провалений дах означав, що невдовзі любителі наживи розтягнуть раритетну цеглу і камінь, як це було з друкарнею Яна Щасного Гербурта в Боневичах, а місце у центрі міста піде під якийсь генделик, або віллу когось з вітців міста. На наше обурення мер розводив руками, хоча йому не було байдуже. Просто не було звідки взяти гроші. На пости, статті на цю тему було чимало агресивних коментарів від людей, які хотіли, щоб у Добромилі було тихо як на цвинтарі. Телебачення, журналісти почали реагувати тільки тоді, коли меценат Андрій Пушак почав рятувати Арсенал і відновлювати.Жоден камінець, жодна цеглина не пропала, до речі. Але приїхав 24 канал і знімав нвчебто «звгалтування» пам’ятки. Замовний і тенденційний репортаж.Пустили навіть чутку, що там зроблять не музей, а пивбар.
Але цього разу духи Гербуртів, захисників і будівничих, втрутились і на Покрову було відкрито музей. Цього моменту чекали десятки років історик Михайло Кріль, краєзнавець Михайло Чуквінський, справжні лицарі Добромиля, які боролись за історичний спадок як леви.Проте без допомоги меценатів не могли нічого вдіяти. Андрій Пушак і Василь Деркач – не найбагатші люди Добромильщини.Звідти походять значно багатші люди, імена яких навіть страшно називати. Та ці значно багатші не мають ні патріотичного виховання ні культури, ні ерудиції, без яких мецената не вийде. Як і безкорисливості й чистої любові до рідного краю.
На відкритті музею було дуже багато людей і дуже мало промов. Я щиро тішилася разом зі своїм Слугою з Добромиля, що чиновникам не дали слова. Моральне право виступити мав лише мер міста. У цей осяйний осінній день тихо радів Добромильський монастир з неймовірно красивим відреставрованим образом «Життя святого Онуфрія» і меморіальною келією Андрея Шептицького. А добромильці скромно відзначали день міста біля занедбаної ратуші. Було би ближче, я би сама їм пошпаклювала і пофарбувала обідрані стіни, що потребують косметичного ремонту.Принаймні, це краще ніж сидіти на бенкеті з місцевою елітою.Єдине, що затьмарило мій день – старенька біла кицька, дуже застуджена, яку годують у кафе «Радич», але яка мерзне на вулиці. Вона теж потребує порятунку.