Kанал RSS

Дивись туди!

0

Лютий 20, 2022 від Галина Пагутяк

 

Розстріли на Майдані можна було бачити у прямому ефірі. Їх міг бачити кожен на цій планеті. Але чому під час  цієї героїчної битви безоружних людей з дерев’яними щитами і після того, як вона закінчилась, ніхто з моїх  знайомих із інших країн не висловив через мене нашому народові співчуття за смерть загиблих? Досі їх не було, а тут раптом почали вітати з перемогою. Їх цікавив результат, а не те, у який спосіб  він був здобутий. Вивернутий принцип Макіавеллі, за яким переможців не судять, а сильних поважають. Я їх грубо послала, тих вітальників, а перед тим спитала:  де ви були раніше, коли вбивали українців на Майдані? Бо я тинялась місяць по квартирі, проклинала і молила. І навіть війна, що невдовзі почалася, не могла зупинити ці намотування кіл. Просто снились віщі сни, як колони танків з Московії їдуть через порожні мертві села і на тих танках немало українців, що присягли ворожій державі.

Це тривало довго. Аж доки мені не було видіння велетенського поля, засіяного житом, по якому пробігали легкі хвилі, пригинаючи важке колосся. Ні шахт, ні заводів, ні людей. Майбутня Україна, майбутня Донеччина. І я змогла відпустити душі загиблих.

Хто нічого не відчуває, той нічого не осягне, це – правда. Хто не оплакав Небесну сотню, у кого не стискається серце при кожній звістці про вбитого на війні – чийогось сина, брата, чоловіка, той не жив ніколи. Живого болить, живий співпереживає. Він може топити свій біль у алкоголі, він може зануритись у глибоку депресію і почати хворіти, бо йому здається, що всі довкола забули. Але це не так. По наших селах, великих і маленьких, на які наступають агрохолдинги-отруйники, завжди стрінеш символічну могилу січових стрільців і стенд з вицвілими портретами Небесної сотні. Це – не данина моді, це той наріжний камінь, на який опирається все ще не реалізована потреба українців у справедливості. Без історичної пам’яті вона ніколи не зможе реалізуватись. Кожен з нас є носієм історичної пам’яті й зобов’язаний її передати нащадкам. У будь-який доступний йому спосіб.

Один чоловік розповідав, як у дитинстві тато, коли вони проходили повз місце, де були поховані убиті енкаведистами повстанці,  грізно казав:

  • Не дивись туди!

Там не було ні хреста, ні знаку, тільки ледь помітний горбок.

  • Не дивись туди!

Коли той хлопець виріс, він поставив пам’ятник на тому місці.І ще багато пам’ятників на безіменних могилах. Він мав мудрого тата, який у часи тоталітарного режиму знайшов доступний спосіб передати історичну пам’ять. А без емпатії, без сліз, без рубців від ран душі, вона нічого не варта. Тому ті іноземці, які вітали з перемогою, але не співчували, для нас просто порожнє місце і не мають жодного права на нашу історичну правду. Як і історики, котрі закликають поховати наш біль і жити далі відповідно до загальноприйнятої ідеології.

Я все більше схиляюсь до думки, що Якби… не існує. Немає жодної альтернативної історії. Є результат причинно-наслідкових зв’язків, які сприяють народженню колективної свідомості – Духу. Одна людина – не Бог. Багато людей, об’єднаних спільним устремлінням, емоціями- це Бог. Зрозуміти його неможливо, не відчувши.

Поки ми живі – ми повинні дивитись. Туди.

 

 


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *