Kанал RSS

Де общеє добро в упадку…

4

Серпень 16, 2020 від Галина Пагутяк

Еге ж: забудь отця,забудь і матку, лети повинность ісправлять. А ще крім Котляревського, про це казав Ісус: покинь батька і матір, і йди зі Мною. Коли треба дійсно зробити щось корисне для громади, в нас знайдеться безліч «поважних» причин цього не робити: іменини,ювілеї, город, ремонт, діти, онуки, з обов’язковим додатком «на жаль». Але якби йшлося про вигоду, то всі ці сімейні чесноти копнули б у кут. Питання вибору взагалі не існує, коли треба їхати маршруткою, за свої гроші й працювати на благо Вітчизни, а тоді пізно ввечері повертатись з думкою, щоб це повторювалось знову і знову, аби вичистити сліди людського нехлюйства і вандалізму. Значно приємніше, коли твоє коштовне тіло везуть у провінцію спецтранспортом, годують, поять,розважають,ще й уклінно дякують,що погодились. І це корисно для піару. Я стільки разів з тим зустрічалась, що, мабуть, ніколи вже нікого не проситиму. Нагода зробити щось корисне для інших трапляється нечасто в цьому недоброму світі. Може, я неправильна, але у важливих ситуаціях  жертвувала особистим комфортом і сімейними цінностями без найменших вагань. Бо в мене родина така. Я її виховала такою, а вона – мене.

Чи мають вихідні всі ці роки війни волонтерка Марія Головкевич, Лілія Кобільник, художникb Левко Скоп і Тетяна Думан ,мій брат Ігор Пагутяк і тисячі інших? Чи мають бодай хвилю часу для себе одержимі музейники Богдан Лазорак з Нагуєвич та Ігор Западенко з Меджибожа?   А  будівники меморіалів  Василь Деркач з Добромиля, Василь Панів із Залоктя? Чи доробилися видавці Василь Габор і Василь  Гутковський, видаючи потрібні Україні книги? Бібліотекар Таня Пилипець? Культуртрегер Люба Хомчак з Миколаєва? А поміж тим це найщасливіші люди, яких я знаю, завжди молоді й енергійні, а не егоїсти з обважнілим шлунком після регулярних родинних застіль, чи рафіновані інтелігенти, які по-плебейськи труться об сильних світа сього як шолудиві пси об дерево.

Ми теж з Ланою Перлулайнен могли працювати вдома,щоб заробити якусь копійку. Але поїхали   до Замку Гербуртів, щоб підтримати людей, які залишили нам мало роботи,бо напередодні вирубали велетенський шмат хащів, а обговорити план дій на майбутнє. Звісно, нам далеко до цих значних постатей, які я назвала раніше, а в самому Добромилі й інших місцинах,багатих історією,  є повно фейсбучних патріотів і фарисеїв, яким своя нора ближче ніж доля малої Батьківщини. Але вже багато років ми крапля за краплею точимо цю непробивну скелю егоїзму й тупості разом з Мироном Іваником, Олегом Паскою, Михайлом Крілем – така собі стара гвардія, до якої приєднуються нові легіонери, й  ми таки встигли дещо зробити. Для мене особисто Замок Гербуртів на Сліпій горі – місце сили. Останній його власник Ян Щасний був кісткою в горлі магнатерії. Це той Гербурт, який казав, що не може бути так, щоб в Русі та не було Русі. Як ми кажемо зараз про українську Україну. Для якого твердинею був Високий, в не Низький замок. Оборона краю  важливіша ніж родинне кубло. Як згодом Шевченко,замість того,щоб гуляти по Римі в якості агента охранки, відбував муштру в Оренбурзі. Чи Франко,замість того,щоб робити кар’єру науковця у Відні, йшов у кайданках до тюрми в Станіславові. Або той же Сковорода, що не став біженцем у Європі, або стовпом церкви в Російській імперії, а тинявся без даху над головою в закріпаченій Україні. Чи Стус, який міг  за життя зійти на вершину літературного Олімпу, а був закатований у совєцькій тюрмі.

Не всім це дано, але в лихі часи  той же Замок чи хрест на могилах повстанців чи жертв комуністичного лиха,чи ранковий Гімн у школах – це світло, яке розтинає темряву. При світлі сонця вони не так помітні, але хіба в нас зараз сяє сонце? І згинули всі вороги як роса? Нема війни, а наші діти – українці, а не малороси з низьким айк’ю і повною відсутністю громадянської свідомості та хоча б інстинктом самозбереження? Чи в нас повна благодать,тільки карантин заважає полетіти до Відня на каву? Чи все влаштовує,тільки грошей завжди мало? Чим менше людина вартує,тим більше вона потребує грошей, а не свободи чи поваги до себе як особистості. По тому й оцінюйте ближнього.


4 comments »

  1. Галина Пагутяк Галина Пагутяк коментує:

    Горохом не горохом, але як довго поливати всохле дерево, воно оживе.

  2. Галина Пагутяк Галина Пагутяк коментує:

    Пане Василю, до цих справ прилучилося чимало інших людей.Це їхня заслуга.І тих видань, які погодилися опублікувати матеріал.Церкву у Великому ми дійсно врятували.Після цьогорічних повеней її б уже не було.Слава Україні!

  3. Василь Деркач коментує:

    Пані Галина! Ваші статті є щирі, відверті і правдиві. Дякую вам за розуміння і підтримку. Завдяки вашій статті у газеті “Високий Замок” про церкву у селі Велике “Церква над прірвою” обласні мужі змушені були виділити кошти, щоб зберегти пам’ятку архітектури місцевого значення. Цього року ця церква святкуватиме своє 400-річчя і завдяки вам вона вже не височіє над прірвою. Також завдячуючи вам припинилася руйнація будівлі нижнього замку Гербуртів (арсеналу) у місті Добромилі. Приємно, що свої статті ви пишете не “на замовлення”. Дякую вам!

  4. Валентин коментує:

    не скажу, що як горохом об стінку, але тим, на чию совість це мало б вплинута, не холодно і не жарко. Для таких Отєчество обмежене забором власного обійстя, городом, вгодованою свинкою у сажі/ бізнесом, як варіант. Ось за це отєчество вони готові рвати горло. Все решта длі них химери. Я в якихось статтях торкався цієї теми і бачив, як її сприймають, точніше, не сприймають. Але й мене вже давно підмиває ще раз спробувати зачепити за живе нашу крайньохату публіку. Крапля камінь точить, кажете. Дай, Боже…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *