Господар: Роман, повість. – К: Радянський письменник, 1986. – 200 с.

У рік Чорнобиля я видала антиутопію «Господар», про те, як люди, знищивши власну планету Землю, віднайшли їй заміну в сузірєї Ерідан і ось нащадок переселенців, пєятнадцятирічний хлопчина Тітус, розповідає вже історію, що стала Історією, такого собі чоловіка-мутанта, який потрапивши Робінзоном на пустельну планету Селія, дає собі раду. Тобто це була ніби шкатулка в шкатулці. Із мораллю: не можна приходити на все готове. Один чоловік протистоїть цілій високорозвинутій цивілізації. Тому що один.

Через триста років Тітус потрапляє на цю планету служити в армії, і я описую тамтешню дідівщину та інші неприємні речі.
Я досі не знаю, чому це написала.
Не лише тому, що люблю фантастику.Але не кожну, а філософську або соціальну.
Як у Кліффорда Саймака, якого я тоді не ще не знала, і як у Рея Бредбері. Перші фрази мені знову ж приснились.Вже коли я написала «Господаря», то дізналась, що Сава на Балканах – святий, покровитель домашніх тварин.Савою звали того чоловіка-мутанта.
Писала роман я в селі Стещина, за 30 км від Чорнобиля, де вчителювала рік. За рік до того, як усе це сталось і змінило назавжди долю людей, яких я знала.Дехто з них залишився скніти у спорожнілому Поліському районі, інші подались у світи. У Стещині був ліс, біла від піску земля, дуже легка.То в Урожі земля тверда і тяжко на ній працювати. А в Стещині життя було просте, невинне і дуже тихе.Я прийняла його як щось саме по собі зрозуміле
Книжку видали на свій ризик.Один ідіот-критик, і полетіли б голови.У день виходу Іван Дзюба опублікував у «Літературній Україні» велику рецензію, яка заткнула всім потенційним критиканам чорні роти. Пронесло.Книгу дуже добре сприйняли читачі.Вона мала наклад 65 тисяч примірників. Але я зазнала тяжкого удару. Без мого відома редакторка дописала ідейну сторінку.Я викинула її з верстки, але цю бридню знову вставили. Тоді я присяглася, що не помру, доки не видам Господаря так як я хочу. Мені досі це не вдалося.Фантастика нині не у фаворі, бо вона змушує людину дивитись на зоряне небо і розширювати свої людські можливості.
Я зустрілась перед тим із легендарним і харизматичним Іваном Дзюбою, який хотів на мене подивитись.Він справив на мене дуже гарне враження.Я знаю тепер, як виглядає велика людина: поблажлива до інших і вимоглива до себе. Перед тим був невеличкий скандал.Рукопис дали почитати знаменитому Олесю Берднику.Він прочитав його і вигукнув: «Покажіть мені ту малу письменницю, я її відлупцюю.» Я побачила діда з довгою сивою бородою, який дуже різко заявив, що я написала песимістичну річ, і що так не можна. Я у відповідь почала шипіти й випустила пазурі, бо кому-кому, а такому чоловіку, який відчув на своїй шкірі всі приваби тоталітаризму, не пасує звинувачувати мене в песимізмі. Одне слово, нас швиденько розвели.Правду кажучи, такої реакції від Бердника ніхто не сподівався.Думаю, ми були просто надто різні, або ж метр української фантастики перевіряв, чи здатна я витримати майбутні неприємності.
Але їх не було.Незнана сила не пускала до мене те, чого я не змогла б витримати.
Була в книзі ще повість «Соловейко» про дівчину- студентку, яка не може прийняти прагматизм міського життя. У нас в гуртожитку наклали на себе руки дві дівчини. Одна була каліка з церебральним паралічем.Вона випила дуже багато знеболювального.А друга поїхала за місто, лягла у рів і випила гальмівну рідину.Вони обидві були з однієї кімнати.Я цього ніколи не забуду.
Через кілька років мене в Урожі навідав один цікавий чоловік, який займався окультизмом. Він був вражений, побачивши не скалічену жінку, а цілком здорову матір з веселим товстеньким дитям.Власне, через те, що мені закидали автобіографізм,якого не було, я не стала письменницею для жінок.Коли я пишу від імені жінки, то стаю надто емоційною.Мені навіть боляче писати про жінок.

Фрагменти

« Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік на ймення Сава, якому пощастило прожити довге життя і не самотному померти.
Коріння його роду сягало планети Земля, однак він довго про це не здогадувався, як і більшість ровесників, котрі мали спершу порозумнішати, а тоді вже дізнатись таку неприємну річ.
Розповідь про Савине життя слід почати не з того моменту, коли він уперше закричав і був негайно сповитий у пелюшки,а з дня його зачаття.Саме тоді людство прийняло розумне рішення колонізувати сусідню планетку Селію з не зовсім добрим кліматом для людей, але цілком придатну для травоїдних ласків, тим паче, що на Селії трава не росла і не збиралась рости.
Ласки, аборигени Ерідану, плодились надто швидко, тож на планеті ставало трохи тіснувато.Крім того,вони поробились надто розумними,і якось не пасувало їх їсти.Ласки виглядали ніжними й беззахисними істотами.Мали прегарні зелені очі й біленькі ріжки.Вони жили серед такої розкішної природи, яка землянам не снилась уже добру тисячу років, і потрохи виявляли свою вдачу. Як і кожен сюрприз, люди сприйняли це недовірливо.Однак,навчені ще доісторичним досвідом, вони не наважились перечити незбагненним силам.То був дуже шляхетний вчинок : віддати зеленооким істотам пустельну Селію,коли в твоєму розпорядженні залишається ще чотири планети, які можна використати при потребі…»

«Господар»

«В останній рік мене дуже тягнуло додому.Було, вирвуся серед навчання, приїду, переодягнуся в старе, запну голову хустиною – і в ліс.Там уже находжуся! Як-то гарно в нашому лісі восени, Боже!Листя тихо падає, спокій.Іди собі хоч цілий день стежкою, а ліс все одно не закігчиться. Та я далеко не заходила.Сяду собі на пеньок чи просто нагорну купу листя і співаю.Голос у мене слабенький, ніхто не чув, щоб я співала.
Дивно, ніколи зі мною такого не було: ні малою не співала, ні в гуртожитку тим більше.Мама раділа, що я приїжджаю так часто,а я просто за лісом скучала, став він миліший мені за все на світі.Притулюсь до дерева, заплющу очі і все думаю, думаю, хоч не було мені тоді над чим думати.До мене тільки цієї осені почало доходити, що не так усе воно, як має бути.А в чому та неправда, – чи в мені, чи в інших, – не знала.Ну, гаразд.Вернусь додому, гляну на себе в дзеркало, аж самій дивно.В місті я якась сіра, невидима, а тут аж свічуся.Мама мене нагодує, то я зразу хапаюсь за якусь роботу, так любо навіть воду з криниці нести, чи подвір»я замітати, чи горіхи обривати. В нас дома аж три горіхи.Кажуть, вони від блискавки оберігають.
А потім увечері ляжу й читаю.Вік би так жила.Прийдеться вертатись назад – їду з острахом.Все здається: зайду до кімнати – і мені скажуть щось лихе.І я не витримаю. Просто розірветься серце.Не знаю, чому мені так здавалось.Підіймаюсь по сходах, аж спина холоне, а руки ось-ось випустять сумку з гостинцями.»

«Соловейко»