PolskiCад чи Дике поле?
3Липень 19, 2019 від Галина Пагутяк
Найперше,що слід було зробити, здобувши Незалежність, це відкрити світові українську історію та культуру, а не стояти вбогим жебраком під дверима Європи і пронизливим голосом завивати,що ми ніхто і нічого не можемо запропонувати, тому навчіть нас. Проте навіть всередині самої України національне звільнення від колоніальних табу та цензури відбувалось без жодної підтримки влади, дуже тяжко, з нападами панічної атаки, відступами та істериками, зрадами. Якби наші хлопці так воювали на Донбасі, то ми вже втратили б Україну. Позаяк бійці на культурному фронті були не надто відважні,а тих поодиноких,що намагались відстояти національні скарби, ізольовували як дикунів, ліплячи їм ярлики націоналістів чи вар’ятів, маємо тепер…О,тепер ми маємо такий букет душевних хвороб,що притомні люди почувають себе в найстрашнішій антиутопії і навіть не уявляють, де дно . Як тільки стається якийсь підйом, його намагаються загасити, знищити паростки, сфальшувати. Тобто дискредитувати. І це не вперше. Мета – ослабити патріотичні сили сумнівами, консюмеризмом, залякати «нецивілізованістю». Важко визнати,що Європа шанує силу, в даному випадку це сила путінської Росії. Але ситуація завжди може змінитися, тільки ,на жаль, ціною великої крові, відмови від комфорту.
Більшість українців не бажає виходити з приватних мильних бульбашок,бо виховували їх на сурогатах, на «мильних операх»,на культурному фастфуді. Колективне культурне самогубство – це ознака загибелі нації і держави. Воно вже фактично скоєне. Нормальній людині з іншої країни не може вкластися в голові, як це можна любити свою країну мовою колонізатора,окупанта, ґвалтівника, як можна проміняти сад високої культури на дике поле зі свистом та гиканням, як можна зневажати культуру минулого і дозволяти неосвіченим вандалам руйнувати пам’ятки архітектури. Недавно я бачила фільм про те, як сирійські бойовики продають вкрадені музейні артефакти в Європі і купують там же зброю, щоб здійснювати теракти в тій же Європі. Ще одне покоління, виховане без поваги до власної мови і культури, і ми будемо мати те саме. За спаленими церквами , викинутими на смітник книгами, вульгарною музикою, а музика має найпотужніший вплив на свідомість,купленими дипломами йдуть курява, бур’яни і тачанки новітнього Махна, накачаного наркотою по самі вуха. І мільйони біженців,хоча не факт, чи буде куди втікати. Біженців, які втратили спершу ідентичність,а тоді вже Батьківщину.
Kategoria Блог | Теги:
Вчора пішов до друзів у гості. Заходжу зі словами, виголошеними від хвіртки: “Слава Україні” і чую у відповідь: “Здрасьте”. Ось таке створіння сидить у холодочку. Я, може, десь занадто, напав на неї, вказавши на недопустимість життя в країні и топтання її величі. Слова, звісно, були на межі фолу. Вона образилась і стала доводити, що їй нема за що славити Україну. “Торговка”, кажу, – “іноземка”. А ще діточок у садку виховувала. На тому і перестали розмовляти. Ця істота – знайома моїх друзів. Життя – складна річ.
Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі:
Я на день воскресіння прийду.
Я ж бо дня того, Боже, чекаю,
бо пекельний вогонь не здолає
зжерти людську всевічну сльозу…
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
Вона запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь…
Байдужість… Тлумачний словник української мови подає й таке означення – індиферентний, який не діє. В житті тільки тоді досягаємо результату, коли перемагаємо дрімоту свого мозку і проганяємо байдужість, боремося з собою: «Bis vincit, qui se in victoria vincit” (Двічі перемагає – хто себе ж перемагає. – Публілій Сір).
Байдужість до рідної мови, слова. Забуваючи, що «…найбільше диво, яке покликане плекати в людині людяність, – Слово…» (Андрій Содомора, «Від слова до серця, від серця — до слова»).
Байдужість до пам’яті минулого. Беру до рук книжку, а з обкладинки запитує Тимофій Гаврилів: «Де твій дім, Одіссею?». Справді, де його, свій дім, шукати? А може, й немає потреби вдаватися до цих пошуків – варто лише повернутися до рідних витоків, згадати й упорядкувати призабуте; воно завжди поряд – те, чого не зауважуємо, не розуміємо, не шукаємо, бо найпотрібніше й шукати марно. Пам’ятаймо просту істину, що «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»).