У нас вже не було корови, але стояла січкарня в стодолі. Там завжди було темно.Коли старша сестра крутила залізну ручку, брязкіт заліза, зубчасті колеса і світлі гострі леза викликали в мене жах.Мені здавалось, що машина, пожираючи зелену траву й жовту солому, захопить мою руку в приступі раптової люті.

Нутрощі механічного годинника теж нагадують мені січкарню.Замість лез – стрілки.

Роман Петра Яценка «Січкарня» про те, як  дитинство людини припадає на доіндустріальний світ, в юності вона намагається жити за правилами індустріального світу, у зрілості її змушують крутити ручку січкарні, а старість – це вже постіндустріальне суспільство. А смерть – коли повернуті до безмашинного раю люди відчувають, що без січкарні вони не можуть жити, а тоді просто зникають.Куди? На цвинтар заржавілого брухту, бо вони самі є непотрібом. Але навіть непотріб хоче тепла й любові рук.І той, кому відтяло руку січкарнею, і той, кого посікли стрілки часу.

Ми так змінились, що нам не  потрібен навіть Бог. І все, про що писав Петро Яценко у романі, це лише ілюстрація Каїнового прокляття.