Мене важко чимось налякати. Всілякі макабричні історії читаю охоче, якщо вони автентичні,а не силіконові від масової культури. Боятись,звісно,треба живих,а не мертвих. Правда, наші предки боялись опирів ( вживаю тут місцеву назву),які могли бути і живими, і мертвими. Ласки живих запобігали – були ті люди корисні,що віщували  майбутнє,керували погодою,і сердити їх  було не варто. Чоловік міг запросто вмерти до трьох днів,якби застав живого опира за специфічною роботою чи на відпочинку і розповів про це комусь. У моєму Урожі так бояться опирів,що не розкривають їхніх імен навіть після смерті.

Але ця інформація мене дійсно вразила. В нас я не чула,щоб мертвих опирів пробивали осиковим кілком,і не хіба опирів. Під статус нежиті,тобто тих,хто надокучає людям  після своєї смерті,підпадають усі, а найперше самогубці , чарівниці й грішники. Тому коли труну вдаряють об поріг, відчиняють вікна після похорону, чи ставлять воду на ніч на стіл,то це про всяк випадок. Принаймні так вважали відомі українські етнографи минулого.

Отже,під час епідемії холери 1831 року було  відкрито справжнє полювання на опирів.Про спалення опирів у селі Нагуєвичах ви,певно,знаєте.Про це написав цілий нарис Іван Франко. Але були й інші статті. Наприклад, статта Зенона Кузелі в Записках НТШ за 1907 рік. У Славському,що біля Сколе, під час епідемії  люди звернулись до знахаря з сусіднього  села. І той вказав на опира, на щастя,мертвого. Громада прийшла на цвинтар і дарма,що  гріб був запечатаний священиком, розрила могилу. Знахар поліз у яму,пробив осиковим кілком голову мерця( не серце, як люблять зображати у фільмах про вампірів), а потім наточив з нього крові, змішав з горілкою  і дав людям випити зі словами: « Він пив нашу кров,а ми будемо пити його!»  Це, звісно,не допомогло здихатись зарази. Коли  знахаря викликали на допит, той знизав плечима і заявив: « Якби я сего не зробив, то вимерло би ціле село.»

Наскільки глибоко сплелось язичництво з  християнством, свідчить і те,що у 18-19 століттях  деякі священники часом самі виконували цей древній обряд,відомий  у багатьох народів. Зенон Кузеля  цитує слова  священика : « Дайте осикового кола,заб’ю йому в голову. Більше він ходити не буде,  бо то є справедливий  ( справжній) опир. Він би був 7 літ людей потинав..»  Напевне той священик походив з роду волхвів, які ще у 16 ст  в Європі часто вдень ховали мерця в освяченій землі, а вночі викопували з громадою і спалювали десь в лісі, справляючи  тризну.

Сучасна демонологія – нащадок тієї, вихолощеної совєтчиною етнографії,  яка займалася побутом та календарними обрядами,і то дуже поверхово,не залучаючи праць зарубіжних етнографів і , особливо,цнотливо остерігаючись  українських націоналістів. Але тепер віднайти щось значно  важче,хоча й можливо. А український люд тим часом живе без страху Господнього, без усвідомлення того,що  кара за зло рано  чи пізно наздожене. Люди, які  обрали Лозинського-вбивцю головою ТКГ,  кажуть тепер: «Ну,то й що з того,що вбив? Зате скільки він добра людям зробив!» .Чим вони кращі за тих,хто пив кров опира, змішану з горілкою? За тих,хто ходить на чолі з мером по Львові хресною ходою, заплющуючи очі на те зло, яке заподіяв він старовинному місту та всім львів’янам?  Та сама темнота і відсутність морального інстинкту.