Kанал RSS

Ваші російськомовні діти

3

Вересень 25, 2020 від Галина Пагутяк

 

 

Пригадую ті свої нечисленні поїздки з «Книжковим двориком» на південь і схід, звідки я поверталася з різними відчуттями, часом  пригнічена, часом збентежена, писала про те, що бачила, а потім читала обурливі коментарі  від тамтешніх українців. Я ніколи не торкалася одного питання, але тепер,коли пані Люба Хомчак розмовляє з янголами,і її ніхто не зможе замінити, і навіть такі десанти раз у рік, коли українці мали змогу почути українське слово в своїх зросійщених містах, щезнуть, вирішила послати останній привіт у Черкаси, Херсон, Запоріжжя,Краматорськ,Чернігів  тим людям, які  підтримують українське.Не так  про них, як про їхніх та не їхніх дітей. Я не маю на мені когось образити, просто намагаюсь зрозуміти,чому українських  діток виховує чужа,  ворожа держава.

Черкаси. На презентацію книги молодої письменниці вчителька приводить цілий клас. Випускний. Всі діти разом з вчителькою розмовляють російською. В них навіть і гадки немає,що це не комільфо. Модератори з Києва розмовляють з акцентом,зразу видно,якою мовою вони спілкуються. Перемкнутись на українську мову дітям важко, а звідки беруться молоді вчителі- українофоби, для мене загадка. Дорослі в Черкасах розмовляють здебільшого українською, діти – винятково  російською. Ну,нехай, мова вулиці,мімікрія, щоб не зжерли і не затролили. Але є етикет – ви приходите підтримати українську книгу і українського автора, які виявили вам честь і приїхали до вас у гості, на ваше ж запрошення… Продовжувати далі?

У Запоріжжі весь персонал Книжуової виставки вітає львів’ян  мовою окупанта. Це не те,що не комільфо, це політика і світоглядна позиція.Чіткий сигнал – то вам не Галичина, переживете.

Підходять за автографами батьки з дітьми. Той ,вкрай не чисельний еурт людей, які або викладають українську літературу, або  перейшли на українську мову відносно недавно. Тут же при мені звертаються до власних дітей російською  чи телефонують російською рідним. Якою мовою вони розмовляють вдома з дітьми? Правильно,російською. При чому нарікають на утиски україномовних в своїх  містах владою і токсичним середовищем. Можливо,вони вірять,що діти повинні самі вирішити мовне питання? І самі стануть патріотами? Якщо вдома немає української мови,цього ніколи не буде. І прочитавши кілька українських книжок,не опануєш розмовну мову. Вдома і тільки вдома дитина навчиться і розмовляти мовою свого народу,і здобуде для себе культурний код. Це – джерело її сили і духу.

Я спокійна за галицьких дітей. Їм є кому зробити зауваження. Вони знають,що україномовне середовище,незважаючи на деякі прикрі явища, в нас сильніше. Це не означає,що виховання мовного патріотизму треба у Львові спускати на гальмах. Мова спілкування в соціальних мережах, музичні вподобання  теж вимагають уваги батьків. Ви ж не толеруєте вживання наркотиків, дитячий алкоголізм, агресивну поведінку, еге ж? То чому не намагаєтесь захистити власних дітей від мовного культурного насильства? Те, що для вас данина моді – спотворені імена, серіали,псенний контент – для них може стати основою, яка визначить їхню долю. А отже й долю України, якій найменше потрібні мовні холуї, пристосуванці й обмежені люди. Їй потрібні успішні, оптимістичні, сильні особистості, які зуміють захистити своє, рідне.

Чернігів. Я розповідаю не так про свою творчість, як про проблеми в суспільстві. Сама згадка  про мову одразу напружує присутніх. За стінами бібліотеки я жодного разу не почула української мови. За два дні. Жодного. Я навіть у Херсоні, який виглядає як «город русской слави»,почула кілька разів. В очах цих дорослих людей – страх. Вони слабкі й неповороткі. Вони бояться батюшки, сусідів, начальника більше ніж Путіна. В них зашиті роти. І своїм дітям вони теж зашивають роти. Хрестиком,  хрестом на майбутньому України. І коли  вони потім гніваються за ці мої слова і просять більше не приїжджати в Херсон чи Чернігів, то вони ще більші сепаратисти ніж я зі своїми Бойківщиною та Бескидами. Їхня травма постійна, вони передають її у спадок своїм дітям, а моя – тимчасова,  бо я живу в Україні, яка не може не бути українською.

 

 

 


3 comments »

  1. Олександр коментує:

    1) Україна не є і – переконаний – не має бути державою носіїв якоїсь однієї мови (зокрема, української). Якщо спробувати її такою зробити, то східний кордон її проходитиме… Здогадайтесь самі, де. Російська мова в Україні не є іноземною, а є однією з двох найбільш поширених мов. І коли Ви приїжджаєте до Запоріжжя, Ви маєте принаймні розуміти її. Також розуміти, що Ваше ставлення до мовного питання більшість місцевих не поділятиме і не зобов’язана поділяти.
    2) Якщо Вас напружує домінування російської в перелічених у дописі містах, то даруйте, але це _Ваша_ проблема, а не тих людей, які там живуть постійно. І так, позиціонування галицькими інтелектуалами самих себе як культурних місіонерів, які приїздять до нас, східняків, аби вчити нас бути українцями, викликає в нас у кращому разі іронічну усмішку. Але часто й роздратування. А ставити іншим людям “діагнози” (“їхня травма постійна”) та порівнювати використання російської зі вживанням наркотиків – це не комільфо значно більшою мірою, ніж чиїсь звернення до Вас мовою, яку Ви вважаєте “мовою окупанта”.
    3) Моя рідна мова – російська. Українську я люблю й майже вільно нею володію та активно використовую, але не ідентифікую себе з нею, і не вбачаю в цьому проблеми. Українець може бути й російськомовним/російськокультурним, тут нема суперечності. (Якщо ж хтось вбачає суперечність, то це не моя проблема.)

  2. Евеліна Май. коментує:

    Щаслива мати далеких однодумців, гріти душу у їхніх книгах, висловлюваннях, чути зникаючі слова, немов таємний код отримую підтвердженя -Захід збереже країну.Схід може ображатись, мовляв, обрусичення пройшлося наче серп у жнива – все українське викосили. Але чи був спротив тому? Чи взагалі ми здатні на переможний спротив із результатом?Оті безкінечні замахи на мову чи дратують східняків? Мешкаю там, де мови не почуєш, але вперто розмовляю, іноді викликаючи демонстративні “атвєты”, але мені байдуже до реакції. Мене зачаровує сама поетика і ті чари, здається захищають Впевнена, все залежить від влади і правил, які прийнятні для спілкування.Наприклад цьогорічне фінансування бібліотеки для юнацтва у Запоріжжі урізали до неможливості підписки на “товсті” журнали(“Всесвіт”,”Дзвін”,”Березіль”,ін.),пояснюючи це відсутністю попиту.Наступ на залишки українського культурного осередку – наявний. Сподіваюсь, ми отримаємо неочікуваний поворот, бо все рухається до змін.

  3. Валентин коментує:

    Цю пухлину виростили вже такою, що однією лише терапією звертання до здорового глузду не обійтися. Тут треба скальпелем. І то, не з наскоку, а продумано, системно. Чи можна вирішити? Так, безсумнівно. Але на те потрібна воля держави, а ще – продумана і – що важливо! – незмінна політика в цьому напрямку упродовж, скажімо, десятиліття. Її ж немає упродовж всіх років формальної незалежності. Навіть ті, за кого нині розпинаються т.зв. “порохоботи”, тоді ж одразу після Майдану Гідності, пропихали особливий статус московійської мови. Про сьогоднішніх і мовити нічого. Боюся, що за такої тенденції завтрашні спустять і те, що вдалося застояти. Але наша справа не мовчати (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=20224). Хтось та й прочитає. А з тих, хто прочитав, Бог дасть, хтось щось втямить. А з тих, хто втямить, мо’, знайдуться кілька таких, хто зможе те все зробити.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *