колона приречених
2Червень 20, 2016 від Галина Пагутяк
Коли закінчується червень, я згадую те минуле, в якому мене не було – зачистка Галичини 1941 року. Це почалося кілька років тому.Я поїхала в Добромиль і пішла звідти до села Солянуватка, на Саліну.Я вже там була двічі, але не сама.Я йшла довгою вулицею і люди, які мене бачили, знали, куди я йду.Не до живих, а до мертвих.Я почувала себе, як той персонаж зі «Ста років самотності», який бачив розстріл трьох тисяч робітників, але йому ніхто не вірив.Він так і помер, не дочекавшись правди. Люди, які мене бачили по дорозі в Саліну, вірили, хоча очевидців майже не залишилось. І що могли бачити оті малі діти, замкнені в хатах з наглухо зачиненими вікнами? Але відчувати – це і є бачити. Вони пам’ятали непримітний хрест, встромлений між черешневого гілля, що позначав могилу,де було поховано триста, закатованих енкаведистами.А три тисячі розчинились в соляній ропі на глибині ста метрів. І ще десятки, спалених у лісництві.
Люди Солянуватки думали, що я є онукою чи правнукою когось із вбитих тоді в 41-му.Їм було недобре, як і мені.Рідко буває так, щоб відчувати чужі думки.Мені стало важко дихати. Перед брамою сільзаводу я раптом звернула праворуч, несподівано для себе. Потім я довідалась, що колона приречених теж не увійшла через браму, а звернула праворуч до лісу.Навіть через 70 років дух убієнних наповнює це місце своєю присутністю.Я йшла зараз з ними і на відміну від них уже знала, що буде далі: довга болісна смерть.Але я ще не знала, що через два роки розстріляють Небесну Сотню і дехто так і знайде свій спочинок у каналізації Києва чи буде тишком-нишком спалений у крематорії.Бо у майбутнє ми не можемо зазирнути.
Однак того дня, 23 червня я, блукаючи по моторошному тихому лісі біля Добромиля, зрозуміла одну річ: минуле ніколи не стане про себе нагадувати просто так.Воно попереджає про небезпеку.Якби хтось з авторів укрсучліту, хто пише містику, пізнав би той глибокий містичний досвід, який я мала у той день, він би ніколи не писав дурниць. Жодна страшилка не зрівняється з тим відчуттям, коли один з косарів, що готували територію до жалобного молебню, раптом зірвав екзотичну синю квітку з куща біля контори і простягнув мені.Незрозуміло чому.І та квітка пекла мені руку, доки я не залишила її біля придорожнього хреста.
Я вже певно, як той напівбожевільний, до кінця життя бурмотітиму про три з половиною тисяч вбитих, навіть, коли мені вже ніхто не віритиме, принаймні, вдаватиме, що не вірить. Я справді йшла в колоні з хлопцем у червоних черевиках, дітьми із сиротинця, жінкою з шестимісячним дитям, дідусем в кептарику, тільки не кожен може це зрозуміти.
Kategoria Блог | Теги:
Шановна пані Пагутяк,
Від щирого серця дякую Вам за цей спогад про траґедію Саліни.В цій солі розчинилося теж і життя мойого,молодого ще батька. Нам залишилася пам’ять. Добре, що люди як Ви також не забувають. Амнезія ніяк не помагає.
Пані Галино, доброго дня. Мушу і своє додати… Коли я вперше, то було років десять тому, потрапив на Саліну, а вже знав історію поховання, то мені здалося, що земля піді мною почала дихати і рухатися. Я наче не ступаю по ній, а колишуся… Це вперше у житті пережив такі сильні відчуття… І ви мені про це нагадали – спасибі, бо таке справді не можна забувати.