Було зимно, бо зима.Було вітряно, бо хтось забув зачинити прохід між двома горами. Було сніжно, бо землі треба чимось вкритись. У маленькій хатинці двоє стареньких готувалися до Святої вечері.І так між собою говорили.
– Ти, чоловіче, засвіти ліхтар надворі й не замикай двері.Бо нині хтось прийде до нас на вечерю.
– Ти так кажеш щороку, а ніхто не приходить.
– А цього року прийде!
– І це ти кажеш щороку.
– І доки живу – буду то казати. Заклич пса до хати, щоб не загавкав і не відігнав гостей. А шапку ? Ану бери шапку!
Старий натягнув на голову вухату шапку з витертим хутром, яку носив ще парубком, і вийшов. Його не було досить довго.Видно,  перемовини з псом, який не хотів покидати теплої буди і чувся у хаті зле, були довгі. Пес був величенький, кудлатий, з вухами, як у дідової шапки, тільки не витертими, а м’якими й новенькими. Він неохоче зайшов до хати й прогарчав:
– Я не буду тут ночувати, так і знайте! І бліх вам напущу!
– Дивись на нього, – розсердилася старенька. – Блохами лякає! Звісно, куди нашій хаті до твоєї буди! Лягай на соломі, скоро вечеря буде готова.
– Знаю, як скоро! – не вгавав пес. – Як минулого Різдва.Чекали-чекали, а ніхто не прийшов! Ох, який я був голодний і злий!
– Він правду каже, – мовив старий. – Я сам добряче зголоднів.
– А зірку на небі бачив?
– Які там зірки? Мете.Сніг свіжий, світу Божого не видно.
– Ну то сидіть обидва тихо.Нема зірки – нема чого мене підганяти.
Наче відрізала. Старий з псом принишкли, знали, що буде так, як скаже господиня. Пес влігся на хіднику, одне око у нього позирало в бік дверей, а інше на стіл, де потрохи ставилися миски зі стравами. Вода на вареники ніяк не хотіла кипіти. Вона теж сподівалася, що гості прийдуть. А вирізані склянкою пампухи не підростали.Ніби навмисне. Правда, нічого страшного, як будуть гості.З’їдять те, що наготоване, за два дні, і не доведеться дідові і псові обідати та снідати різдвяяними варениками, голубцями і капустою цілий тиждень, коли душа просить овочевої легкої зупки.
Пес заплющив очі, щоб не дивились в різні боки.Дід задрімав під гул полум’я в грубці й посвист вітру, тільки бабуся думала, скільки ж ото зараз людей і звірини не мають де голови прихилити, і мріяла, що побачать вони вогник крізь заметіль, і прийдуть до їхньої хати. І серце їй заспокоїться.
А стояла хатка самотньо-самотньо, і називалось це місце – хутір.Село і решта світу були за лісом.Влітку ще нічого, але взимку й дороги не було видно.Та і яка дорога, стежечка. Вже й бабуся почала дрімати, бо втомилась.Аж тут чи не приснився їй стук у двері й вона стрепенулась, поправила хустку, що сповзла на чоло. Ні, не приснилося, не причулося.
– Чуєш, старий?
Пес наставив вуха й підняв голову. Не дуже йому подобалось, коли хтось по ночах шастає попід хату, але навіть він розумів, що у Святий вечір лихе не приступить.Дід уже встиг усе покропити свяченою водою: і знадвору, і всередині.
Знову постукало, і якось невлад, несміло чи невміло.Старенька забула, що то дідова честь питати «хто там», і крикнула:
– Заходьте!
Тим більше, що в сінях світилося і надворі також. Досить було натиснути клямку
Але гість, видно, недочував.Тоді бабуся підійшла і штовхнула двері.
– Ме-е!
Через поріг заглядала біла коза з чорними плямками.
-Тьху! – сказав дід, що вже прокинувся. – Коза!
– А як коза, то вже й не гостя? – розсердилась бабуся. – Заходь, голубонько!
Коза сахнулася від пса, а пес від неї.Бо ні коза не сподівалася побачити в хаті пса, ані пес — козу.
– Ходи, бідолашко, до печі.Певно, змерзла!
– Ой, зме-мерзла! – затрясла головою коза.
Бабця вхопила з ліжка коцик, яким вкривала собі ноги, коли сиділа довгими вечорами і вишивала, й закутала ним козу, ще й обняла.
– Нічого, нічого, зараз зігрієшся!
Дід підвівся.Он, чого вода не кипить! Стара скраю баняк поставила, і в плиті пригасло. Він посунув, поки бабуся обіймалася з козою, баняк на середину й підкинув дров.
– Хотів би я знати, що ти, кізонько, робиш в наших краях. Заблукала чи як?
– Чи як, – відповіла коза. – Янгол мене до вас привів.Позамітало так, що якби знала, то не пішла б. Та вогник світився і янгол так гарно рукою мені махав, що я не заблукала.
– Янгол? Який ще янгол? – стрепенувся дід.
– Різдвяний, який ще.
«Гм, – подумав дід. – Відколи це ангели посилають козу людям?»
– Янгол, то й янгол.Дай,боже, йому здоров’я! – мовила бабуся. – Ми кожному раді!
– Що так, то так! – погодився дід. – Значить, вечеряти скоро будемо.А янгол щось казав тобі?
– Не можна мені розповідати, – поважно мовила коза.- Скоро самі взнаєте.
– Ох, – зітхнула бабуся і серце їй радісно тенькнуло. – Може, сінця тобі трохи дати підкріпитись?
– Дякую, потім.
Коза прилягла на солому, бо яке ж Різдво без соломи, і заплющила золотаві очі. Страшно їй було йти через ліс, але тепер усе найважче було позаду.
Не знати, скільки часу минуло, як раптом пес зірвався на ноги і закричав-загавкав, кинувся до дверей.
– Лихо! Рятуйте! Біда!
Він навіть забув, як відчиняти двері. Метушився по хаті, наступив на козу, яка, втім залишалась спокійною. Все йшло за планом, у який була втаємничена тільки вона. Бабуся схопилась за серце. Дід згадав, як він був колись повстанцем, і партизанив у карпатських лісах, очі його спалахнули бойовим завзяттям. Але наразі ніхто не рушився з місця, тільки коли пес відчинив двері навстіж, одні й другі, й до хати увірвався вітер, дід схопив коцюбу, баба помитий макогін, і кинулись надвір.Коза дійшла лише до першого порогу. Бо вона знала УСЕ.
Невдовзі у хату вкотились дві закутані постаті, велика й маленька, і стало холодно-холодно від снігу, що вони нанесли, але пампушки враз зробились великі й пишні, готові стрибнути в киплячий смалець, а окріп забулькав.
– Майко, Майко, як же ти нас налякала! – докірливо похитала головою молода жінка. – Ми думали, ти замерзла! А ти втекла від нас, недобра кізонька!
– Та ви самі могли замерзнути! – обурився пес. – Я б цю козу…
– Спершу вітру не було, правда, мамо? – сказала маленька дівчинка, обіймаючи козу. – Майко, як ти тут опинилась?
– Мене янгол привів, – сказала коза.
Дівчинка нахилась і прошепотіла щось козі на вушко.Та кивнула.
– Знаю.
Гостей роздягнули і ніхто в хаті не помітив, що вітер стих і зійшла Зоря, і по всій землі настала тиша. Молода жінка заходилась кидати вареники в окріп, бабуся пекти пампухи. А дівчинка з козою все шепотілись, не могли наговоритись.
– Пам’ятаю, у 47 році, – розповідав дід про свій святвечір у криївці. – Ото снігу намело…
Пес уважно слухав, поклавши голову йому на коліна.
– Перше Різдво, що ми не разом… – зітхала молода жінка.
Нарешті всі сіли за стіл, а коза і пес біля столу, на соломі. Помолились і покуштували кутю.
– То тарілка для тата? – спитала дівчинка. – Не їжте, будь ласка, так швидко, бо тато вже йде сюди.
– Не прийде, доню, його з війни не відпустять, – пояснила мама. – Він сам казав.
– Прийде! Прийде! Янгол його приведе! Як нас і нашу Майку!
І тут у двері хтось постукав.А тоді заколядував:
– «Нова радість стала, яка не бувала».
Двері відчинились і на порозі став вояк з пораненою рукою на перев’язі.
– Татку, і тебе янгол привів?!
– Янгол? Сліди ваші побачив: твої, мами й нашої кізки.Я ж розвідник, доню!
– А ми янгола над хатою бачили, я і Майка. Він нам рукою махав.
…Цілу ніч бабуся думала про янгола, а коли вранці проводжали гостей, щось кольнуло їй у серце.Вона побачила свою вишиту сорочку, яка сушилась надворі, і яку вона вчора забула зняти. Але не сказала нікому нічого. Та й не була певна, що звичайна стара сорочка може подарувати таке диво. Шкода, що не розпитала козу.Тепер треба рік чекати, поки звірі знову заговорять по-людському.