PolskiПатріоти у сірій зоні
4Грудень 15, 2015 від Галина Пагутяк
Другий рік війни.Певна частина творців укрсучліту втомилася, бо написати про ностальгію за совком вона ще може і про своє рослинне існування також, а книжки про нашу війну в Європі не перекладуть з міркувань політкоректності. Війну України з Росією, а не громадянський конфлікт.Такими є й їхні читачі, які створюють собі кумирів, тобто їм здається, що вони їх створюють, насправді це робить реклама.Потихеньку формується п’ята колона, готова домовлятися як з владою, так з сепаратистами.Якби йшлося про чисте мистецтво – воно вимагає аполітичності,і часом злітає на сліпучі вершини духу. Але це нагадує щурячого короля, який помре, якщо його не годуватимуть грантами, преміями і переповненими залами. Війна вже закінчилась? Ні, вона триває.Війна перевіряє кожного, хто чого вартий, і стьобом та типовим для літературної попси « заздрите», не відмитися від дьогтю.На захист кумирів підіймається ціла армія шанувальників чи просто прислужників. Хлопці, йдіть на війну, дівчата, займайтеся волонтерством.Чи ви не розумієте, як боляче спостерігати адвокатів диявола тим, хто живе у зросійщених регіонах чи навіть у окупації? Я знаю жінку з Харкова, у якої є мала дитина, і якій пишуть погрози на дверях за те, що вона не приховує свого патріотизму. Я знаю дівчину-співачку, яка просить мене надіслати їх щось з бойківських пісень.Вона втекла від смерті на Донбасі, від тих, з ким намагаються вести діалог,бо вони «теж люди». Я знаю старшого чоловіка, який поблизу окупованої зони ремонтує з друзями техніку для АТО і каже: « Я зі своєї землі нікуди не піду.» Тисячі спрвжніх патріотів у сірій зоні завтра можуть опинитися в окупації.Їх видадуть сусіди і будуть дивитися, як ті вмирають. Це не політика, це – війна.Її не відсунеш від себе.
Сьогодні я отримала листа від чоловіка з Дніпропетровщини.Він у 80 років написав першу книжку. Він з болем пише не лише про деградацію землі, а й про те, як його правнучка, пішла в дитсадок і вже говорить російською і матюкається.Цей чоловік збирав гроші разом з іншими патріотами, щоб видати книгу на пошанування Шевченка «З любов»ю до Тараса».Це його ви називаєте вишиватою? Він пише, як просять українські книги у Севастополі, як там потребують українського слова. Ми повинні робити все можливе і неможливе, щоб підтримати цих людей, а не тих, хто слабий на голову і труїть наших солдатів чи ріже їх у темних закутках. Бо кожен з патріотів на окупації чи в сірій зоні вартує більше, ніж усі самовизнані генії і кандидати на Нобеля. Нам треба кожного дня бодай щось робити для того, щоб Україна була Україною.
Kategoria Блог | Теги:
Дякую пані Галино!Зачитуюсь Вашими творами,все так і є..Щира правда!Ви маєте талант,будіть Україну!
Молодець, пані Галино! Ще тоді, коли Ви, як молода письменниця, подавали на суд критиків свої перші оповідання про тварин,я відчув силу Вашого слова, високий рівень аналітичного мислення.
І тепер, коли поминуло вже багато років після першого знайства з Вашою творчістю, коли Ви стали визнаним майстром слова, приємно бачити, що Ви залишаєтеся вірною своїй безкомпромісній позиції, справжньою патріоткою рідної України! Витримки Вам і творчого натхнення у цей нелегкий, тривожний час!Хай Вас Бог береже!
З повагою,
Іван Мегела
Не щодня – шкода часу, котрий за сімдесят – на вагу золота, – часто заходжу на фейсбук з надією: ось сьогодні, цього разу “взірветься”, “вибухне” громада, постане супроти мертво-німотної байдужості влади і, нарешті, поставить свій ультиматум: ПРАЦЮЙТЕ, або ЙДІТЬ ГЕТЬ!!! НІ: тихо, як у вусі. Порожні перепости, поезії, селфі-самолюбування… На душі так, неначе ступаєш по трясовині, яка ось-ось тебе затягне на дно. Єдина небайдужа Галина Пагутяк б’є в ДЗВОНА, намагається розбудити спляче царство, але воно не спить, воно – мертве! ВЧеркасах побудовано найбільший в Україні Храм Архистратига Михаїла висотою 74 метри, шириною 54 метри, здатного вмістити 12 тисяч мирян. Дзвінниця у формі голуба висотою 134 метри щоденно скликає до ранкової, обідньої і вечірньої служби, але майже ніхто не йде до Храму, бо він… російського патріархату. А в Холодному Яру на дубі висів величезний казан, в нього били шматком заліза і народ повставав сотнями, тисячами і йшов на захист рідного краю. І МАЙДАН повстав, Слава і хвала Героям! Але ЩО ДАЛІ? Де той, хто попереду стане і поведе за собою?! Не лже-герой, а кровний Син України. Читаю, читаю, читаю Тараса Шевченка, і як у воду дивлюся: ВІН все бачив своїм стражденним,зболеним серцем. “Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили…” Пані Галино, сестро люба, Ви думкою чи генною пам’яттю прозираєте кілька сторіч,(про це свідчать Ваші книги) – скажіть, що робити, як вийти на той Шлях, котрий єдиний, правдивий,рятівний для України. ТАК довше лишатися НЕ МОЖЕ!!! Невже “доборолась Україна До самого краю…” А діти наші, онуки – спитають. Сором очі опустити і мовчати,- ганьба. Пишіть, будіть своїм СЛОВОМ, як праведним ДЗВОНОМ. Вас почують!!! Була ж колись неустрашима Жанна Дарк – може це ВИ!!!
Саме так. Дякую!