Чіпке око гості з Києва зауважило щось вражаюче:
– Ви бачили,чим бавляться діти? Бляшанкою з-під пива!
Вона мала на увазі двох хлопчиків, які прибігли, щоб сказати «добрий день» незнайомим, коли ми оглядали покинуту й зруйновану ратушу в центрі Поморян.Я пригадала, як у дитинстві так само дивилась на прибульців: а що коли то чарівники, які можуть осяяти припорошену пилом буденності нудьгу літа…
Я б не радила нікому їхати до Поморян дивитися замок, хіба тим, хто хоче побачити наочний приклад деградації, кого не лякають поламані ребра дахів і провалля кропиви, і цілковита безнадійність в очах мешканців, які ходять попри все це наче при небіжчику, якого нема за що поховати.Двійко хлопчиків ще очікують Месію, а решта просто Його не впізнали, коли він прийшов до них нещодавно, аби вигребти сміття із Замку.Люди приїхали з усіх-усюд, щоб продемонструвати: так є, але так не повинно бути.За час їхньої відсутності перед палацом накидали знову пляшок і різного мотлоху.
Гірше я бачила лише в розібраному на цеглу палаці Лянцкоронських в Комарно, але мій гнів пом’якшило трохи саме містечко, менш-більш доглянуте, з прегарною старовинною дерев’яною церквою, яку зразково відреставрували самі ж місцеві люди, повністю зберігши її автентичність.
Ренесансна будівля 16 століття нікому не потрібна.На початку ХХ століття вона мала цілком пристойний вигляд.Відлік смерті почався, самі знаєте, відколи – з 1939 року.Агонія – з 90-х, коли все стало дозволено, коли одні люди вмирали голодною смертю, а інші жиріли на вкраденому.Таке відбувалось на всьому пострадянському просторі.І відбувається досі.Пам’ятки архітектури допроваджуються до руйнації, тоді зносяться, щоб побудувати на їхньому місці прибуткову багатоповерхівку чи торговий центр.Зараз, під час війни, все відбувається у ще більш прискореному темпі.На тлі апатії і невігластва. Поморяни могли б стати туристичним центром, якби на те була воля їхніх мешканців.Але наразі там не видно проблисків свідомості.Скінчиться усе тим, що містечко ( а хитра радянська влада поробила наші міста селами, щоб ті деградували) вимре. Якась агрокомпанія розоре ці землі й вирощуватиме на хімії пшеницю, годуючи нею треті країни. Серед полів стоятиме костел Пресвятої трійці 18 ст., а дерев’яна церква Собору Богородиці 17 століття одного дня випадково згорить, як горять в Україні всі дерев’яні храми.Не треба бути пророком, це логіка самознищення України. Не буде ні нео-готичної ратуші, де з балкону міг виступати мер перед містянами і радитись з ними у важливих справах.
На тлі Поморян сусідній Дунаїв тремтить від радісних передчуттів змін.З 2014 року тут відроджено Дунаївські зустрічі на честь архиєпископа 15 століття ,Григорія Сяноцького, гуманіста і містобудівника.Вже через рік сюди потягнулися небайдужі люди, їх стає дедалі більше.А почалося все з ініціативи пана Броніслава Камінського з Польщі, який має великий досвід самоврядування у невеликих містах.Цю ініціативу підтримали школа, церква, місцеві краєзнавці, уродженці Дунаїва, які досягли успіху.Немає нічого неможливого для людей, які люблять свою землю і шанують старовину.
12 вересня ми знову зберемось в Дунаєві, щоб розмовляти про Всесвіт і про теорію відносності Ейнштейна.Не у Києві, не у Відні, а у Дунаєві на Перемишлянщині.Бо Ренесанс в Україні колись почався з Дунаєва.Попри війни з ордою, голод, злидні.