Українська книга – це книга, написана українським автором українською мовою, а не те, що ви думаєте. Переклади, звичайно, збагачують мову й культуру, але найперше видавцям  треба підтримувати літературу оригінальну, бо у кращому випадку вони полюють за самопроголошеними «коронованими» і «канонізованими» авторами, замість того, щоб відкривати нових авторів, серед яких є надзвичайно самобутні й цікаві. Нюх втратили вони задовго до ковіду. Є така хвороба – снобізм  (лінь). От я вирішила познайомити українців з такими авторами і потрохи буду створювати їхні портрети. Володимир Даниленко, Олександр Клименко, Лана Перлулайнен, Олег Поляков, Назар Вівчарик… Потім згадаю ще. Сподіваюсь, у мене легка рука.

Роман непозбувної тривоги  і напруги

Десь з роману «Колодязь снів» мені стало зрозуміло, чому проза письменниці з Рівного не вписується в стандарти українського жіночого, як його називають, роману, з елементами містики і готики. Це щось значно глибше і цікавіше, аналогів якому в нашій літературі немає. Як і немає критиків, які б хотіли в цьому розібратися, бо вони працюють тільки на зіркових авторок. Ще з перших книг Алли Рогашко я мала передчуття, що вона завжди буде білою вороною в сучукрліті – надто багато пристрасті, нестандартного сприйняття реальності, від якої єдиний порятунок – сни, що насправді є видіннями, і жодної тобі гри на публіку. А коли вона перестала робити ареною дій багатостраждальний Львів з його картатими пледами, кавусею, мармулядою, і перейшла на рідні терени, що знизило комерційний успіх у кілька разів, то стала нецікавою для великих гравців видавничого бізнесу. Це добре для неї та її читачів, добре для літератури, в якій заповнюється досі порожня ніша. Це – класична готична проза, одним з підвидів якої є, як вважала дослідниця готичної прози Едіт Біркхед, роман передчуття, незбагненної тривоги і напруги. Подібна  проза відзначається шляхетністю, навіть аристократизмом. Мені вона нагадала не перекладену у нас досі Анну Радкліф з її неймовірно закрученими  і захоплюючими сюжетами, високою мораллю і надлюдськими вимогами до оточення, тобто безкомпромісністю. І якщо це зараз не актуально, то стане колись актуальним, коли ми повернемось назад у майбутнє.

Рівненщина з її столицею і містечком Дермань – це не декорації і навіть не локальний патріотизм, а місце сили, яке у кожного мистця своє. Аллі не треба заганяти своїх персонажів в Італію чи Швейцарію – українська історія, особливо, першої половини минулого століття , настільки яскрава, трагічна і моторошна, а ще й не проорана письменниками, не те що засіяна – непроорана, що відкриває безмежні перспективи для розвитку готичної та містичної літератури, яка привертає увагу, інтригує, дарує просвітлення і надію. Усе це є в новому романі Алли Рогашко, в якому через деформацію часу, його нелінійність проступає образ геніального літописця Уласа Самчука, волинського Гомера. Штрихами, тінями, відблисками світла передається від учителя до учня знання, які мислення згодом трансформує у нові ідеї.

Алла Рогашко вміє працювати з тонкими матеріями, бо це їй ДАНО. Бо скільки наші літературні панянки і панове не казатимуть «я- чаклунка», «я – маг», від того чарів не прибуде. Інтуїція, емпатія, самозаглиблення творять магію. Якщо сказати простою зрозумілою мовою -є звані, а є обрані.  І щоб так вільно і зухвало поводитися з часом, ламаючи його лінії на кожному кроці, треба мати відвагу. До її передостаннього роману «Свідки дзеркала», де тема домашнього насильства розкрита таємничими устами Сивіли, наші видавці не скоро доростуть, хоча читачі, безперечно, знайдуться. Читач завжди попереду.

Ніщо так просто не дається – письменник, якщо він справжній, має складну долю.

( Книга вийшла у в-ві “Український пріоритет” )