«Чужі» серед «своїх»
Замок Гербуртів, який видно за сім миль, бо стояв він на високій горі, коли ще та гора не поросла диким лісом, був своєрідною сторожовою вежею, звідки подавались сигнали про небезпеку.Мешканці гір мають перевагу над мешканцями рівнин: їм є де сховатись.Ворог неминуче зазнає поразки в лісистих горах, де можна вести безкінечно партизанську боротьбу.Збудований ще в 15 ст., оборонний замок Гербуртів, був укріплений Яном Щасним Гербуртом на початку 17 ст., і над брамою був напис «Моя твердиня».Окрім захисту родини неспокійного магната-дисидента, замок виконував функцію психологічного захисту для мешканців околиці, адже всередині містився військовий арсенал і добірне військо.Гербурти на відміну від теперішніх олігархів не боялись своїх підданих, серед яких були українці, вірмени,поляки,євреї і німці. Але татари чи «добрі» сусіди-магнати змушували господарів постійно бути в тонусі.
Власне, кожне містечко мало тоді окрім мурів чи замок, чи оборонний храм, чи монастир.Не тільки для захисту від ворогів, але й від моровиці, щоб не випустити, або не впустити її. Шляхами снували купецькі валки, переганяли худобу, на торговиці з’їжджалась сила-силенна люду, тут також була важлива безпека.
Але ніщо на світі не вічне.Після розпаду Речі Посполитої австрійська окупаційна адміністрація почала розбирати оборонні споруди, як анклави потенційного опору.Розібрали Високий Замок у Львові, монастир у селі Спаса, центр живопису і переписування книг, Лаврівський монастир уник знищення, ставши німецькою школою, розігнали монастирі, розібрали костели.Все в ім’я якоїсь незбагненної доцільності, хоча чомусь так не чинили в самій Австрії, і ніде в Європі. Якби не сталось того вандалізму, колишні терени Речі Посполитої в Західній Україні виглядали б зараз значно привабливішими ,елегантно поєднуючи власне український і західноєвропейський колорит.Та й свідомість громади була б іншою. А не схожа на зів’ялу квітку, на яку пирскають водою, щоб ненадовго оживити, та однак вона приречена,бо вирвана з корінням.
Власне, австрійська влада робила те, що роблять зараз українські джентльмени-скоробагатьки, за що ми їх так лаємо: розбирала кількасотрічні архітектурні пам’ятки й будувала з них житло й адміністративні будівлі. Я сама колись мешкала рік в будинку, збудованому з цегли Високого Замку, де ще й привид водився.Але чомусь небіжка Австрія в очах багатьох галичан залишається форпостом високої культури, хоча змінила клімат Львова, перетворивши його в туманний Лондон, коли позбавила природного захисту. Загнала під землю Полтву, замість того,щоб очистити.Варвар – це не лише бородатий мужик з матюками, що зайняв чужий дім з ще теплою постіллю, чи бізнесмен з кримінальним минулим на Майбаху, який засідає у міській раді.Це часто освічена людина, яка виросла при совку і має комплекс меншовартості, який ніхто не намагався з неї витиснути.
У голодні 90-і ці молоді освічені люди, які мали маленьких дітей, спіймалися на наживку грантів і почали проповідувати культ Австрії.Вони самі себе переконали, що є справжніми європейцями, хоч залишились тими самими комсоргами й боягузами, яких міг до смерті налякати лише сам виклик у КДБ.А потім почали створювати бренди, налагодивши стосунки зі ЗМІ. Ясна річ, Імперії не повернеш, Австрії давно начхати на те, що діється в колишній колонії, але плекання комплексу залежності вигідне Москві, і не факт, що більшість грантів мають підозріле походження.Колись істина відкриється,звідки гроші у «лівих», і хто з культуртрегерів є агентом ФСБ. Я принаймні ніколи не чула, щоб хтось з тих священних ликів сучкультури вступився за знищувані пам’ятки архітектури чи виступив проти вирубування карпатських лісів, тобто виявив елементарний патріотизм, чи просто культуру.
Зрештою, й палкі патріоти- мітингарі далі питань русифікації не йдуть.Залишається ніша, яку заповнюють всіляким сміттям історичної ксенофобії , що теж має совкове коріння. То не наше, не українське.То будували поляки, євреї, австріяки.А ми будемо золотити дахи своїх церков і ставити біля них мармурові фонтани, а старі церкви зносити, бо паства не влазиться. І тікати від мобілізації в Росію чи Чехію, бо то «не наша війна».
Насправді це все будували не поляки, а наші люди.І це все належить нам, а совісні люди з-за кордону нам допомагають,бо їм належить, те що в землі: могили їх предків і історична пам’ять.
У Новому Місті поблизу Добромиля є велетенський костел, прекрасно відреставрований.Під час Хмельниччини всі мешканці міста сховались там, і були вбиті.Сліди крові залишались століттями.Те саме вчинили козаки з православною церквою на території давньоруського замку в Щирці, там досі видно ті сліди крові. Кров’ю заливали наші храми турки і татари.Тепер ці монастирі, замки, костели лежать в руїнах, з яких виколупують цеглу і камінь люди, які мріють жити в Європі, де такого ніколи не було. Архиєпископ львівський Григорій із Сянока розбудував Дунаїв, створив його неприступним для ворога. Він ходив по селах і запрошував людей переселитись у місто. Не поляків, звісно, які там поляки у 15 столітті на Перемишлянщині. Скільки беззахисних життів врятувала ця людина, а живе вона лише у пам’яті, а не в пам’ятниках.
У Саліні енкаведисти зробили катівню в костелі і розіп’яли там живого чоловіка.Там загинуло три з половиною тисячі українців, поляків, євреїв.Кров однаково червона у всіх. У селищі Підбуж у 50-х роках зрівняли з землею інтернаціональний цвинтар.А тіла «визволителів» перенесли в парк навпроти. Однак ніхто не вдався до помсти, не стер імена з пам’ятника. Розграбований польський цвинтар на горі відновили поляки. Вони сюди не повернуться, вони не вимагають компенсації, але бачити сплюндровані могили предків цивілізована людина не може. І чужі – також.Своїм ставленням до минулого ми закладаємо основи для майбутнього.
Тримаймо оборону, навіть коли нема місця, де ми б знайшли притулок, бо наші бомбосховища продані під нічні клуби. Без невидимих мурів духу завжди може повернутися те одвічне зло, яке живе коштом байдужих, толерантних і цинічних. Одне слово, чужих.