Волонтерський рух  в Україні став тією здоровою силою, яка врешті змінює нашу країну на краще. Але слід пам’ятати, що нічого не виникає з нічого, і джерело цієї шляхетної подвижницької праці можна відшукати в минулому.  Яке, на жаль, ми майже не знаємо.

Із альбому, де рукою Амалії Рубель-Модрицької було описано корисні справи українських жінок у Станіславові між Першою  та Другою світовими війнами, вийшла невелика книжка ,і хай про неї не дуже знають, але вона  потрапила до бібліотек ще 2009 року.Назва її дуже скромна : «Хроніка Союзу Українок у Станиславові».Видавництво: Лілея-НВ. Ідея та підготовка до друку Андрія Чемеринського. Мене, власне, цікавила постать жінки з Дрогобича. Ще кілька років тому я б сама не звернула уваги на цю тоненьку книжечку, бо не надто толерую сучасні феміністичні організації, які або цілком беззубі, або надто агресивні.І ті, й інші забагато говорять  і замало роблять.Так мені здається, бо ті організації, з якими я колись спілкувалася, займаючись правозахисною діяльністю, були саме такі. Я переконана, що у нашому корумпованому суспільстві жіночі організації мають бути в суворій опозиції до влади і не розраховувати на гранти.Вони повинні займатися профілактикою таких явищ як проституція чи торгівля людьми, чи домашнє насильство самовіддано і одержимо, пропонуючи вихід і альтернативу. А в час війни…

Одне слово, коли я перегорнула останню сторінку Хроніки, то подумала, що тисячі українських волонтерів, жінок і чоловіків, інтуїтивно повторюють зараз  шлях тих жінок і чоловіків, які жили 100 років тому, і так само ризикують життям і свободою.Вони не використовують партійних брендів, не беруть грошей з олігархів чи з міжнародних фондів, а допомагають фронту і всім потребуючим.Ця безкорисливість, готовність допомогти ближньому  неабияк дивують сьогодні світ,  інфікований плотським егоїзмом та інтелектуальним дарвінізмом.

Амалія Модрицька походить з дрогобицьких передміщан, які вже кілька сотень років мешкають на одному й тому самому місці.Народилась вона 1887 року.Дальша родина її вже не пам’ятає. Амалія і її сестра Стефанія кілька років працювали у народній школі в Губичах біля Дрогобича.Згодом Амалія Модрицька стала ініціатором дуже корисних справ для українських жінок, щоб ті могли здобути освіту і отримати фах, хоча б кравчині. Коли почалася Перша світова війна, Амалія допомагала січовим стрільцям.Так приблизно, як зараз моя приятелька Марія Головкевич, яка завідує Музеєм тоталітаризму на Стрийській в Дрогобичі: відряджати на війну, опікуватися пораненими, допомагати родинам воїнів. Після одруження з інженером Іваном Рубелем Амалія переїжджає до Станіславова.

«Хроніки» – це не лише документальне свідчення діяльності жіночого руху в Галичині, а й почасти щоденник.Безперечно, Амалія з її старанним почерком учительки була наділена літературним хистом: писала влучно і емоційно, її оцінки певних явищ свідчать про гострий  розум.Зокрема, про Голодомор 33-32 років вона пише без жодної політкоректності: «Більшовицький окупант голодом винищує український нарід.Мільйони народу виголодив, не допускають з Європи харчової помочі».( с.28) Ніхто так не співчував нещасним селянам як галичани, що відчували себе частиною одного народу. Тому всі ці теперішні балачки псевдоінтелектуалів про галицький сепаратизм висмоктані з пальця.

Життя свідомих українців внаслідок повторної польської окупації було морально нестерпне.Окупаційний уряд проводив жорстку асиміляційну політику, однак Союз українок  намагався гідно їй протистояти організованістю і масовістю.Певний час Амалія була головою господарської комісії.Діяльність жіночих організацій стала могутньою підтримкою «Просвіті», що  виникла значно раніше. Членкині «Союзу українок» пропагували народне вбрання, проводили етнографічні виставки, створювали всілякі гуртки, і ,головне, допомагали українським жінкам знайти себе в нових професіях чи просто в житті. Вони діяли в селах, куди зараз не ступає нога ані «Просвіти», ані жіночих організацій,і кожен хто забажає  може кинути камінь у «селюка», що на початку ХХІ століття менш освічений, ніж сто років тому.Чи варто казати, що синьо-жовті прапори і пропаганда українського не оминали жодні збори чи святкові заходи? Відповідно, були переслідування, арешти, заборони з боку влади, яка не могла впоратись з бурхливим відродженням національної самосвідомості після Першої світової війни, з її шляхетним культом героїв-стрільців, які повернулись додому.Але з тим, що робило НКВД «визволителів» з осені 1939 року, не до порівняння: «Під суд попали наші три членкині на донос польського тайного агента, а саме Надія Білобрам, Оля Слюсарчук, Марія Боринець.Всі три засуджені на кару смерти. Молоді, інтелігентні й многонадійні дівчата.Причина: приналежність до національної  тайної організації.Вони вж були заарештовані за Польщі за те саме.З домівки нашої філії забрали бібльотеку, запечатали льокаль.Жадне товариство не діє.» (с.102)

А це вам нічого не нагадує? « Народ пригноблений і живе в страху.Большевики зробили голосування за приналежність.Всіх зганяли до виборчих льокалів, там давали готові картки і гнали до урни виборчої.Хорих возили до голосування.Так відбувалось законне заняття (  інвазія) Галичини. Мовляв,народ бажає злуки.» (с.104)

Справжнє дежавю,яке свідчить про те, що окупаційна політика Росії не змінилась. Ось що пише Амалія про літо 1941 року: «24 червня.Большевики вивозять всяке добро – державне і приватне.Рабують села і міста.Відтак підпалюють різні об’єкти.Ночю заграви покривають небо, горять довколишні села і містечка.» (с.104)

Після приходу нових окупантів, щодо яких у Амалії не було жодних ілюзій, вона стає головою жіночої «Служби Україні», яка допомагає біженцям з Буковини і всім потребуючим.»Місто не має харчів, але наші свідомі довколишні села діляться останками.Привозять харчі для наших харчівень, хто що може – хоч їм також забрали і большевики і мадяри».Вдається нагодувати близько 2500 людей.Для дітей організовують дитячі садочки і притулки, щоб врятувати від голоду.Частина продуктів надходить зі Львова.На тлі зубожіння і навіть голоду починається боротьба між бандерівцями та мельниківцями, яку використовує гестапо і наповнює тюрми українцями, гірко констатує Амалія.З’являється ще один напрямок роботи – підтримка арештованих. А вже у грудні 1941 року нове лихо – молодь від 15 років вивозять до Німеччини на примусові роботи.(З моєї  родини було взято двох.Мій дядько потрапив за протести у Аушвіц, згодом був звільнений, лікувався від туберкульозу в Швейцарії, залишився у Польщі і помер дуже молодим.) Ось такими, як він і опікувалися українки. Вони листувалися з вивезеними, надсилали їм подарунки на свята, всіляко підтримували.На жаль, це невідома сторінка української історії: допомога гастарбайтерам і полоненим. Січень 1942: «Різдвяні Свята. При помочі Суспільної опіки, яка дає харчі, виготовляють пані святкові пакунки для вивезених і для полонених.Полоненим відвезено до Люблина, до лягеру святочні пакунки автом.» (с.108) Після арештів та облав  на вулицях з’являються осиротілі діти.Їх забирають до притулків. Так, черниці-редемптористки прихистили понад 120 сиріт.Це лише в Станіславові. Подібне відбувається по всій Галичині.Жіночі організації діють всюди.Швидко і оперативно вони реагують на чуже лихо.При відсутності Інтернету та соціальних мереж, які під час війни і Майдану  проявили себе краще ніж оброслі мохом грантоїди та соціальні служби.Нетривалі польська та більшовицька окупація не встигли знищити жіночі організації. Крім харитативної діяльності жіноцтво  організувало кооперативи з пошиття одягу, якого катастрофічно бракувало.

А ось ще такий запис, який нескоро  увійде до офіційних анналів історичної науки: «1943. Січень.Появилися в нашому повіті партизани.Загально говорять, що є відділи Ковпака.Заходять у села, вбивають поляків і забирають, що їм треба.Німецька влада відтак пацифікує ці села.Люди терплять від одних і других. Арештування по селах зростають, особливо молодих людей.Поляки втікають із сіл до міст» (с.114) У такий спосіб були знищені цілком місто Соколів біля Стрия і місто Сеняву біля Львова.

1944 рік: «Липень.Большевицька армія заняла місто.Усе свідоме громадянство покинуло місто і край.» (с.117)

Наслідки вимивання національної еліти  ми відчуваємо досі.У таких громадських діячів як Амалія Рублева-Модрицька,було два виходи: залишитись і вмерти від рук сталінських катів, або виїхати на Захід і працювати на Україну у вигнанні.Але навіть у Європі вони не були в безпеці: «1945. Большевики вивезли з Відня д-ра Дзеровича, д-ра Княжинського Ант.,д-а Матчака, жінку лікаря Кошубинську і жінку пароха Горняткевичеву».(с.117)

Амалія з чоловіком і сином опинилася після тривалих поневірянь у США, м. Філадельфії.В Союзі Українок Америки вона опікувалась фондом «Мати і дитина», а в 1953 році  стала секретарем Світової федерації українських жіночих організацій.Померла 21 березня 1967 року. Довге гідне життя, яке дочка робітника Дрогобицької солеварні провела не в пустих гендерних дискусіях, а в боротьбі за фундаментальні людські права,пройшовши крізь дві світові війни. І вона мала повне право сказати: «Галицька жінка старається гоїти рани, потішати умираючих до самовідречення.Через наші землі переходять бойові фронти, і це гартувало жіноцтво.Український визвольний рух створив тих сильних жінок, не відзначених героїнь наших буднів.Вона тихо, годо несе свій біль.» (с.126)

Прекрасний той світ, у якому чоловіки залишаються чоловіками, а жінки – жінками.