Я досі не знаю,якому філософському вченню віддати перевагу.Тому вислуховувати то емоційні,то нейтральні сентенції від різних людей дуже цікаво, особливо, коли ці люди, а часом і не зовсім люди, черпають свої погляди зі спостережень над життям, або просто демонструють певну життєву позицію.

13 липня я з Урожа подалася у мандри.Як здебільшого буває зі мною,переоцінивши свої сили в пекельну спеку.Коли я вирушила пішки із Підбужа до Залоктя, а звідти на Гамарню, де колись німці, чехи й українці виплавляли залізо з тамтешньої руди і робили з нього панви для Дрогобицької солеварні та ще купу всього, у мене порвалось взуття.Але я подумала, що не слід вертатись через таку дрібницю, раз я вже ступила на славний шлях  через гори,яким возили сіль, залізо, і який використовували для проходу війська. Йти до Залоктя нема що, зате саме село тягнеться кілометрів на 10, і треба йти вгору , з перевалу на перевал. У Залокті, недалеко від тієї хати, де я народилась, я спинилась сфотографувати пам»ятник загиблим у двох війнах, з датами та іменами, і тут спинився старший чоловік.Він показав мені на нову церкву:

• Двісті десять років стояла церква і спалили сволочі.

Я знала цю сумну історію.Часом палять дідівські церкви,щобнажитися на побудові новій.Того ж дня, як згоріла церква, з Дрогобича привезли готовий проект нової –в стилі пруської кірхи.

• Там під підлогою знайшли штири гранати.Якби вибухло, то би купа люду згинуло.То ще з війни ті гранати.

Цього я не знала і поки ми йшли,намагалась розпитати дядька подробиці.Але йому на мені не залежало, він вибухнув люттю на українців:

-Нема гірших людей, ніж українці, пані! Вони би за копійку єдин єдного задусили.Крадуть,брешуть…

Ну, це я кожного дня читаю у Фейсбуку. Поки ми йшли дорогою до крамниці,дядько лютував, а потім видихнув і сказав:

• Нічого, всьо буде добре.То всьо скінчиться.Путіна коханка застрілить.
• Коли?? – пожвавішала я.
• Або в 16, або в 17 році.
• А звідки ви знаєте?
• Пророки кажуть.

І дядько пішов до халабуди з написом «Хліб».

Ну,то, звісно, така філософія,що її ще треба вилущити з колоска.

Село не байдикувало.Громадили сіно і робили ремонти.По дорозі їхав замицьканий фургон і з гучномовця лунало:

• Селітра, кому селітра!

Він сонця не було де сховатись. Час від часу я спускалась до Бистриці і намагалась охолонути.Село тягнулось безкінечно поміж горами. І яблука були зовсім неспілі,хоч сади виглядали майже як райські.

Ясна річ, я не підтримувала того дядька в його антиукраїнській опінії, що відгонила мізантропією.Але того дня я почула ще немало філософських одкровень. Вже майже за Залоктем  стріла  молоду змію, кольору міді й срібла.Вона ледь повзла через дорогу від річки.Я відразу відчула спорідненість наших душ.Я йшла вздовж, а вона впоперек дороги.Обидві ми чинили нерозумно.Я дуже боялась, щоб не над’їхала машина, і почала підганяти змію, якій забаглося подорожувати від прохолодної річки в задушливі бур’яни.У якийсь момент роздратована змія трохи на мене не кинулась.Я зірвала бадилину і махаючи нею, змусила змію прискоритись.Нарешті вона сховалась в траві.Думаю, що я би зупинила машину, якби та раптом над’їхала.Такої гарної змії я ще не бачила. Сусід увечері сказав,що вона кусюча.Власне, та змія теж була філософом –екзистенціалістом,бо любила межові ситуації. Як і я,до речі.

Наближаючись до Гамарні, я чула, що ще хвилин п’ять ходи.Потім –два кілометри, потім один.Я питала, чи там ще щось залишилось, але всі люди відповідали, що не знають. Гамарня – це власне, частина Смільної.То глухе гірське село,де колись дівчата у 15 років виходили заміж,щоб народити якнайбільше дітей. Бо до міста звідси дуже далеко, нема що більше робити. Всі люди посилали мене до якогось старесенького дідуся, але я так і не знайшла проходу до його хатини. Я трохи помилувалася бойківськими довжелезними хатами,деякі були ще покриті гонтом, і, побачивши, старшого чоловіка, почала питати його, де тут добували руду.

• Не знаю, – сказав він. – Я сюди прийшов за зятя.
• Але ж ви прожили тут довго, певно, щось чули!

( еге ж, років 40 чи 50)

• Йдіть, пані, до діда, що жиє за потоком. Він ще Польщу пам’ятає!

Смільна-  то вам не Залокоть, тут не звикли до чужих.Ну що ж…Глянувши на небо, на якому з’явились дощові хмари, я вирішила повертатись назад. І йдучи дорогою до Залоктя, сіла перепочити на лавці,де мала бути зупинка.Надійшла якась жінка і я її спитала, чи буде  автобус зі Жданівки, села за Смільною. Бо я планувала ним повертатись.

• Може бути, а може не бути, – по-філософськи відказала вона. – Того ніхто не знає.Автобус може хіба доїхати до кінця Залоктя, а може доїхати до Жданівки і там заночувати.
• Боюсь, щоб гроза не почалась, – стурбовано мовила я, відчуваючи, як болять ноги.
• Як буде, то можете сховатись в тій будці, – порадила жінка, показуючи на ветху споруду з намальованим синьо-жовтим прапором.
• Е ні!

Я встала і пішла, тягнучи ногу в капці, від якого майже не залишилось підошви.Так я дійшла до Залоктя, майже до центру, коли побачила,як назустріч мені їде жданівський автобус. Я почала розпитувати людей і всі мені відповідали: « Може вернутись,  а може й ні.» Коли я допленталась до перехрестя, там стояла молода жінка, яка чекала на автобус з Борислава. Вона вже три години добиралась зі Східниці.З придорожньої крамнички вийшла продавчиня і сказала:

– Я вже 15 років тут торгую і спостерігаю за людьми.Комусь щастить, а комусь ні.Бувають щасливі дні, а бувають нещасливі.

Е, та вона філософ! – подумала я.15 років дивитись на автобусну зупинку – це наче сидіти на березі річки й спостерігати за човнами, що пливуть по ній.І самій залишатись на місці.Ця добра жінка винесла нам стільчики,щоб ми присіли, і її обличчя випромінювало якусь незнану мудрість і навіть зверхність,бо ж вона бачила ВСЕ.Вона розуміла, що сьогодні не зовсім щасливий день.  Настав вечір і почався дощ.

• То й автобус зі Жданівки мав би бути, – втішила вона нас. – Шофер з Підбужа.Він там не буде ночувати.
• То був поважний аргумент, але автобуса ми не дочекалися. Над’їхав інший.У Підбужі я ще чекала 20хвилин на інший.Зі Сторони. Про цей автобус ніколи не казали: може бути, а може й не бути. Він був завжди. Дощ лив як з відра. Звісно, якби довелося, то я б пройшла і тих сім кілометрів до Урожа.

Від Гамарні у мене залишилися оплавлені сині камінчики, які я назбирала на дорозі посеред гравію. Деякі були схожі на бірюзу, інші на лазурит.Поет подумав би, що вони впали з неба.Але насправді, то був шлак. Вже сто  років немає гамарні в Смільному, а камінці і досі приносить вода Бистриці.

У автобусі  я стріла ще одного філософа.Він розмовляв з водієм.

• Дивися, Василю, кілько маємо свят: і церковних , і державних.А люди всьо встигли зробити в полі. Бог нам поміг.

А далі його щедра філософська душа полинула в емпіреї:

• Смерть – справедлива.І то дуже добре. Бо якби смерть була несправедлива, то багаті би відкупилися від неї грошима, і вмирали би хіба бідні.

Він помовчав, а тоді зауважив:

• Але якщо бідні повмирають, то хто тоді буде робив на багатих? Тому смерть і справедлива.

Воістину, такої сентенції не посоромився б і сам Сократ!