Українцям потрібно відчувати під ногами українську землю і мати над собою українське небо. Тоді вони будуть розвиватися гармонійно. Будуть вродливі, здорові, розумні,забезпечені. Мова – то наше українське небо. Незбагненне, глибоке і прекрасне. Воно карає  і нагороджує. Воно над нами і в нас, воно між нами. Коли воно у нас чи між нами, ми не повинні його оскверняти, бо оскверняємо самі себе та інших. Коли воно над нами, ми не можемо нічого змінити, тільки закритись від нього, не бачити його, або шукати в ньому порятунку. Наші вороги-загарбники просто затуляли від нас небо, але супроти нього  теж безсилі.

Вони оскверняли небо в нас і між нами, і цілком успішно. Зневагою і зброєю. Жодна інша мова у світі не зазнавала такої наруги і катувань, як українська. Певно,  твартувала того, щоб її боялись. Жодну мову так не зраджували, і  зневажали люди які називали себе українцями,малоросами, хохлами. Вони можуть також вважати себе громадянами всесвіту, сучасними, урбаністами, культуртрегерами, але насправді це дегенеративні особини, над якими нависає бетонна стеля. Щоб пробитись до неба, їм потрібно  відчути в цьому потребу,перестати бути маріонетками в руках чужинців,заручниками модних трендів і кон”юнктури.

Як закривали небо у 1990-ї?  Хто це робив? І з якою метою? Не допустити національного відродження і деколонізації  – ось яка мета. І робило це вже начебто не існуюче КГБ. «Хуторянство», «шароварники», «нацики», далі ревізія і дискредитація Шевченка, Франка, Лесі Українки, всієї української класики. До переосмислення воно не мало жодного стосунку. Наслідки  відчуваються  досі: в літературі, літературознавстві і мистецтві у вигляді каліцтва й убогості, а не гідної конкуренції з європейцями, які не втоптали свій культурний спадок у болото, висміюючи та принижуючи його унікальність.

Після Другого Майдану, окупації Криму й Донбасу, коли відродження почалось знову, ФСБ вдалось до диверсії, запустивши  «вишиватників», «псевдопатріотів» і «російськомовних українців». Чимало хто купився на цю провокацію, особливо, наша  постколоніальна, немічна і продажна  інтелігенція та офісний планктон. Але частина українців живе попри все під українським небом, якого стало більше, однак замало, аби скинути бетонну стелю.

Внутрішній ворог користується всіма   здобутками прогресу і має владу, ЗМІ, гроші Кремля, контролює освіту й культуру, гальмує науку, душить мистецтво дешевими симулякрами.  Ситуація тяжка, але не безнадійна, доки є кому опиратися.

Останнє ноу-хау  вже від безсилля – спроби наповнити мову штучними утвореннями, спростити, відтяти літературну мову від її регіональних джерел, вилучити український зміст з освіти.  Байці про австрійський генштаб, який вигадав українську мову, не повірить навіть дитина, але утопію про братство трьох народів, пропахлу нафталіном, витягли знову з шафи. Разом з совєтським пломбіром і ковбасою по 2.20.

Що далі буде – не уявляю. Фантазії і ресурсів явно бракує вже тепер. Проти мови  нацьковують  навіть дітей і городських сумашедших. Вчора я бачила опитування на тему» Чому мене корчить від солов’їної та калинової мови».  Нечисту силу, може, й корчить, як від свяченої води. Я згадала, як кІлька років тому Табачник навіть намагався заборонити ці епітети.

Контора, як то кажуть, спалилась.

Якщо серце у вас не оживає, не сміється від звуків рідної мови – проблема у вас самих, а не у мові. Небо вічне і недосяжне. Коли воно залишиться тільки над нами, його згорнуть у сувій і сховають як найбільший скарб. Але такого, я вірю, не трапиться.