На серцях смутку
Креслить пензлем мішені
Жорстока зима.

Це вчора написав Артур Сіренко.На Святвечір, на війні.Я спеціально глянула на Прозу.ру, бо тільки так можна дізнатися про людину,чи вона жива.Страшно вимовити ці слова “чи жива”.

Яке Різдво зараз у родинах, що втратили синів і чоловіків, яке Різдво зараз у тих, хто чекає труни з тілами найдорожчих, які везтимуть через засніжену Україну?

Навіть народження Сина Божого не привело до тиші.Це ж якими дикунами треба бути, аби загнати церкви у підпілля, не дати помолитися в храмах.

Вчора у мене на вечері були дві дівчинки з Луганська. Вперше не вдома вони зустрічали Різдво. Гарні, розумні, щирі.Немає жодної різниці між ними й моєю дочкою, такі самі українки.

Тому не переймайтеся так Андруховичем, він не пропаде.Не лийте над ним сльози через грубий наїзд Правого сектора. Він у теплій хаті з родиною, а тисячі хлопців у мерзлих ямах захищають нас і Ганнусю з Лілею.І сотні лежать у ямах і не бачать Віфлеємської зорі.І не буде в них дітей і онуків.

Література потребує очищення від клановості, кумівства, вульгарності й духовної порожнечі, й священних корів. З війною чи без війни.

Олег Соловей написав про Донбас з таким болем і з таким глибоким розумінням ситуації, що мені хотілось заплакати.

Нас врятує віра, а не сумніви.