Цього разу я не писатиму про кон’юнктуру,вторинність, епігонство,примітивність тієї частини літератури,яка вже потрохи проникає навіть у навчальні програми українських шкіл. Я знаю іншу літературу,яка проникає в серця.  Дякувати Богу, у нас ще є  талановиті автори. А до всього іншого  вже не критики потрібні, а санітари. Зараз письменники вітають одне одного з професійним святом,а я  й досі не знаю, чи стала письменницею чи ні, бо іноді вважаю себе такою нездарою, що впадаю у чорну депресію.Бо ж не книжка робить нас письменниками, хіба ні?

Я знала багато літераторів. Когось уже немає на світі, хтось із учня-підмітайла вибився зразу у метри і дивиться на мене зверхньо,бо я ж не «коронована» і не «золота» . Хтось  продався, хтось готовий продатися, а хтось стоїть у пекельному горнилі української  карми і плавиться як отой одноногий солдатик. Я хочу сказати ось що.

Письменник ніколи не повинен мати жодних стосунків з владою,окрім напружених і опозиційних.Він мусить стриміти скалкою їй у оці, змушувати злякано озиратися і тремтіти перед силою слова і морального авторитету.І не хвалитися прихильністю  сильних світу сього, бо  для них він буде завжди блазнем.

Письменник  ніколи не повинен ставати заручником кланів,груп, видавців,статусу, родини, ідеології. Щоб бути економічно вільним,досить заробляти собі як той індійський царевич плетінням кошиків,чи  програмуванням,чи підмітанням вулиць. В моєму поколінні було багато двірників і кочегарів, як і сексотів на посадах редакторів. Зараз – блогерів і мисливців за грантамии і преміям. Щоб бути інтелектуально вільним – не стежити за модою. Усе наймудріше було сказано вже до Сократа.

Теперішній український письменник не повинен навіть мріяти про життя з гонорарів. Замало бібліотек, книгарень читачів, які можуть підтримати книговидання.

Український письменник може забути про переклади за кордоном,бо в промоцію наших книг потрібно вкладати  рідній державі, а воно їй не треба, бо колонії не піклуються про культуру  підданих. Вона буває до адміністрації або опозиційна, або лакейська.Та й наша вторинність і епігонство, що розквітли буйним  цвітом для міфічної Європи,  там не потрібні. »У нас свого такого повно», – колись сказала покійна Ганна-Галя Горбач,перекладачка з німецької.

Письменник є репрезентантом національної культури і несе за це відповідальність усюди і завжди. Зрадити національній культурі, сумніватись в її вартості – це самогубство.

Всі українські класики займались суспільною роботою,а не просуванням власної творчості. В надскладних умовах  вони протистояли  русифікації. Ніхто з них не прагнув бути мучениками. Вони були одержимими і сяяли харизмою.Тому від українського письменника чекають завжди чогось більшого,ніж просто сюжетів.

Письменник повинен оновлюватись як Фенікс,відчувати пульс Всесвіту, а не штампувати за контрактом те,що колись привернуло до нього увагу.В ту саму ріку творчості не вступають двічі.

Так само письменник не ступає до успіху по трупах ні друзів, ні ворогів.Бо це не шляхетно.

Все,що я написала, стосується талановитих. Посередність ніколи не стане цього робити. Вона хоче торжествувати і панувати. Вона хоче, щоб їй заздрили/ і легко стає наркозалежною. Зараз її зоряний час. А що буде з тими зрусифікованими містами,  з Україною її не обходить. Тому неосвічений обиватель з неї зробить собі кумира, бо це його рівень.А геніїв та пророків  відкине,як відкинули колись наріжний камінь.Нічого не змінилось в тій біологічній істоті, що називає себе людиною.