Він помер у Парижі.22 липня 1944 року.А 10 червня у концтаборі Заксенгаузен загинув його син, поет Олег Ольжич.У дитинстві моя старша сестра Оксана роздобула книжку і переписала кілька віршів Олександра Олеся. Я чомусь найбільше запам’ятала «Айстри». Так вперше я дізналася, що можна з’явитися на світ невчасно, не у свій час, і не у своєму просторі.І цього ніхто не побачить, не оцінить твоєї особистості, твого таланту, і ти підеш не лише з творчості, а й з життя, неважливо, коли: у 20 чи в 70. І не оцінять і після життя.
Поети з трагічним світовідчуттям не виходять на сцену у Ніч поезії, не їздять по фестивалях, не епатують публіку, не п’ють в норах богеми. Їх не супроводжують рок-групи, вони не їздять в тури, хвацько роздаючи автографи.Як правило, це роблять ті, хто давно вже перестав відчувати поезію, просто віршує собі, бо ж він не Рембо і не Льоня Кисельов.
На зустрічі з початкуючими літераторами я прочитала вірш Кисельова «Осінь».
Така золота, що нема упину,
Така буйна – нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставлення до життя.
Ці юнаки і дівчата ніколи не чули про Кисельова.У них спалахнули очі. Вони відчули той поклик із 60-х, з русифікованого Києва, трагічне світовідчуття, яке ще сприймалося у ті часи, коли говорити про смерть, біль, відчай і ностальгію не вважалося непристойним, і ще не був білий день тієї цивілізації, що взяла курс на самознищення. Якщо ви перестаєте говорити про пекло, воно заговорить само. А ви будете пити антидепресанти, щоб не відчувати суму, йтимете по трупах до успіху, щоб потім заглушити своїм бур’яном айстри і чорнобривці.Чекатимете, коли закінчиться війна, не замислюючись про те, скільки поетів, музикантів і просто достойних хлопців загине у зрусифікованих землях Донбасу. Коли я бачу світлини загиблих, мене вражає краса їхніх облич, світло, яке вони випромінюють. Це якась нелюдська краса, не від світу сього.
Де немає поетів, нема і знавців поезії.Зникає чутливість, душа вкривається лускою чи панцирем.Тепер – євробронею.Бо до Європи треба йти з усмішкою на обличчі, зі знанням мов, з рекомендаціями.Це добре засвоїли молоді українські митці.Вони не хочуть бути собою, хочуть бути такими як усі.Культ егоїзму завжди закінчується нівеляцією особистості і спустошенням.Марнославність закінчується пустослів’ям. У нас сперечаються про те, кому з українських письменників дадуть Нобелівську премію, називаючи найбільш розпіарені медіа імена.Наче відкривши вікна Овертона, можна відкрити світу українську культуру і українську душу.Відкриймо її спершу собі, з живими і мертвими, найперше з тими, хто змушує нас відчувати, переживати, любити і ненавидіти.

Володимир Худенко ( народився 1988 року, Сумщина)
КИЇВСЬКІ СТРОФИ. ІІ
1.
Шириться, стелиться, стерпиться, злюбиться і
Ширка, палати, халати, медсестри мертві.
Сестро, приймай мене і вином пої,
Сип мені дерті.
Се символізм, не мій символізм – Рембо,
Се Істамбул, не мій Істамбул – Омарів,
Се взагалі не я, а моє ребро –
Тварі до парі.
2.
Сонячно квітне і плиє понтонний міст,
Вечір спадає на весну- все ж легше жити.
Може, мені, звичайно, й не стане сліз
Місто омити.
Протуберанці з сонця, і все, і все
Сонце тікає в Дніпро і у річку Прип’ять,
Я ж у третину рік опущу лице,
Ріки ті вип’ю.
З.
Просто тепер мені все одно, і ти
Виснеш над світом, неначе Андропов в рамі.
Місто се тане, і тануть його мости
В стьобаній рекламі.
Танки не ввійдуть у місто, і так пусте,
Й так підневільне, калічне, нічийне місто.
Зватись тираном, яким ви і так єсте,
Нині вже пізно.
4.
За кочегарками, парками, скверами – сто-
Лиця людей, їхні лиця однаково різні.
Власне, і я все, що виграю в Спортлото –
Кину Вітчизні.
Нащо мені, податкова ж мене заб’є,
Так я хоч матиму право спокійно жити.
Кожен здебільшого з нас нівелює своє,
Будучи ситим.
5.
З прощі Маруся вертає, і я б вертав
З Києва пішака, а не сим плацкартом,
Хоч Чураївна і більше, ніж я, октав
Вміла узяти.
Певно, що криза, між іншим, торкає ще
І музикантів, і рокерів з реперами.
Чом же це місто бетонним сумним дощем
Стало між нами?
6.
Прахом вертаю, вертаю в своє село
(Чи обтрусити пил зі своїх кросівок?).
Хоч би це місто на згадку мені дало
Хоч фотознімок.
Міста – то не люди, сказав же один поет.
В кволих хрущівках східна живе Європа.
В тому ж вокзалі я знову беру білет
До Конотопа.
7.
В тому ж вокзалі – вокзали вокзалам рі-
Зниця – вокзали вокзалам нерідні сестри,
Сі два вокзали, як дві чувіхи в порі,
Сестро ти Весто.
Господи Боже, спини цю натхненну мить.
Поїзд летить Окраїною, наче в осінь.
Був чоловік, і нема, і усе летить
В Ритині коси.
8.
Все це од тебе, Києве, ти даєш
Бахмачі, БАМи, Батурини, бандуристів, –
Ти їх даєш, хоч і сам же у них живеш,
В кожному місті
Химерного краю, в кожній з його зіниць,
Кожній шалаві, солдаті, міністрі, прорабі, –
Ти перебір фаланг, що спадає ниць
Нижче по табі,
9.
Специфікаця душ і розводка плат
Кожного з нас, і дітей, і чиїхсь онуків.
Ти сам виставляєш цей мат чи, можливо, й пат,
Зв’язуєш руки,
Все це од тебе, Люфтвафе тебе жує,
США і Росія ціляють в твій бік ракети.
Може, якась з них погони мені зіб’є
Чи еполети.
10.
Смішно вертатись в провінцію в глупу ніч,
Смішно вертатись в провінцію в пізню осінь,
Сестро, твоє волосся спадає з пліч,
Сестро, ти боса.
В холод і стужу осінніх моїх Сумщин
Зорі мигтять, провідниці дрімають скраю,
Лине обабіч осінніх доріг полин.
Юність минає.

2010