Коли ми ще були студентами, Іван Малкович розповів,що у книгарні «Поезія» на Хрещатику продають переклади давньоіндійської поезії, і я втекла з лекції,щоб купити собі цю книжку.Все нове, якісне, те, що дозволяло вирватись за межі соцреалізму, нестримно вабило наше покоління. Вкрай рідко десь у театрі можна було побачити Миколу Бажана, Івана Драча чи Миколу Вінграновського,і ніхто не наважувався підступитися до них за автографом, та й навіщо , коли ми їх читали.Закутавшись у плед, сидів у Ірпінському Будинку творчості Григір Тютюнник і пив на самоті.Потім повісився.Надзвичайно скромний і тихий Віктор Близнець  повісився через рік.Шарудів як миша у архівах Валерій Шевчук, або полював за рідкісними книжками.Володимир Дрозд, Євген Гуцало,Ліна Костенко, Ірина Жиленко…І український літературний андеграунд, чиї вірші переписувалися і поширювалися.Була номенклатура,забронзовіла і пихата,з дачами і власними авто, і руками в крові.Була здорова відраза до неї.Була критика, яка обслуговувала цю номенклатуру, і була інша критика, яка не оминала практично жодної нової книги, і публікувала рецензії в товстих журналах.Ніхто їх не замовляв.Були перекладачі, які дійсно знали і відчували мову, і їхні бездоганні переклади були тими зразками мови і стилю,на які рівнялись талановиті молоді поети і прозаїки.

Був драйв від того,що всюди кадебістські нишпорки, і ми відчували азарт,відкриваючи ці консерви,і передавали одне одному інформацію. Темна ніч перед світанком, який виявився похмурим і холодним.

Почали зникати книгарні, видавництва.Те, що не змогло зробити КДБ, зробили гроші, точніше їх відсутність.Можливо,то був диявольський план: не дати розвинутись літературі в нове відродження.Було Розстріляне Відродження – і все.Зрештою, це стосується всієї української культури, яку  усунули від творення  модерної національної держави, зробивши вигляд, ніби вона самоусунулась.Насправді 25 років з неї намагались вичавити все українське, оголосивши україноцентричність – «атстоєм»,»шароварщиною» і »націоналізмом». Неофіційною номенклатурою стали завербовані чи просто затруєні КДБ випускники Московського літінституту та Вищої партійної школи,діти колишньої партноменклатури, а зачаровані їхнім успіхом і підтримкою діаспори,як наївної,  так і агентів КДБ,за ними побігли хлопчики і дівчатка, які марили публічністю і не мали жодного уявлення про літературу минулого, не знали української мови і уявляли собі літературний процес як низку промотурів і всіляких шоу.Найвищий успіх в уявленні літераторів укрсучліту – це стати медійним персонажем,а не майстром слова.Посполиті легко це прийняли, бо телевізор давно став їх очима.У цьому українці не відстають від решти цивілізованого світу,де відбувається те саме: маніпуляція свідомістю читача через медіа.

Невизнаним пророком виявився Григір Тютюнник, який дистанціювався від столичної літературної тусні.Ось що він написав у листі до Феодосія Рогового, видатного майстра української прози 1 січня 1978 року:

«Втомився я дивитися, брате, «окрест себя», як швидко,охоче,навіть пожадливо кинулися ті, що звалися недавно  «молодими» до шаплика,чую навіть, як вони хекають,похропують сито, видаючи – книгу за книгою!- свої пусті,похапливо написані  «оповідання, повісті, романи(… ) Не знаю, не збагну, як рука підіймається писати про ніщо? Як можна вмотивувати це психологічно? Ну, графомани – там зрозуміло.Ці завжди писали аби писати.А тож і люди з божою іскрою покотилися згори, як гнилиці з груші,що росте на косогір’ї.Словесний потоп! Нижуть, плетуть, клепають, зшивають ковдру зі старих клаптиків як старці, потім збувають це шитво на полицях книгарень (…)»

І далі:

«Отже,роблю собі висновок, що московська постанова про «вимогливість критики» була спрямована проти хорошої літератури,зокрема і найдужче на Україні, вона звела проти неї греблю, прорила для спекулянтів обвідний канал і туди пішов весь бруд білялітературний.Отакий жах трапився. Запопадливі українці і тут показали своє рило, та ще ж, Господи,сунуть його,брудне, і поза межі республіки(…)

Чому це робиться лише на Україні милій? – питаю я.А відповідь проста: треба,щоб українці одвернулися від своєї літератури( і від слова, між іншим),бо хто ж читатиме, хто гребтиметься у смітті? А тим часом – ось вам прекрасний Шукшин, Распутін, Астаф»єв, Биков (…) Читайте, учіться!Но не смейте!.Тепер дивіться, хто ми  і що таке ви! Розумно і підступно.»

Написав би оце зараз Григір Тютюнник, йому б сказали,що він «заздрить».Традиційна відмазка укрсучліту.Ні, тих, кому заздрять,тих заганяють у глухий кут і дають мотузку, щоб повісився. І вже гребля не лише на Сході, а й на Заході. Читайте, учіться, пишіть, але не смійте!

Чим більше минає часу,тим помітніше, що масовий призов дилетантів у літературу як у 20-х роках минулого століття, так і в нульових-десятих цього,явища дуже споріднені.Тільки тоді найкращих розстріляли, а нині просто триматимуть довіку в чорному тілі, з мізерними накладами і повним ігнором критикою. До речі, про критиків.То мусять бути бійці і професіонали, повністю незалежні як ментально,так матеріально від літературно-видавничої мафії.Чим більше їх буде, тим швидше настане оновлення і перезавантаження української літератури,збереження її просвітницької ролі в постколоніальному, деморалізованому суспільстві. Ніхто нам не допомагатиме,бо у влади, бізнесу і ЗМІ немає бажання збудувати модерну національну державу.»Лови момент!» – єдина їх ідеологія.