10. Захід сонця в Урожі: романи, повісті, оповілання та новели (2-е видання, перероблене і доповнене). – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 368 с. (Видавничий проект сучасної літератури «Приватна колекція». Серія «Українська модерна проза»).

Василь Габор фактично підібрав мене на львівській бруківці, бо я ніколи першою не зверталась до видавців. Часи все ще були лихі, але я потрохи виходила зі стану герметизму. Сьома книга – це вибране за нашою обопільною згодою з книжок та журнальних публікацій, те, що я вважала кращим. З книжок – «Пан у чорному костюмі блискучими гудзиками», « Смітник Господа нашого», «Соловейко» та кілька оповідань. З більших речей, що публікувались досі в журналах – «Книга снів і пробуджень», «Захід сонця в Урожі», «Кіт з потонулого будинку». Не знаю чому, але повість «Захід сонця в Урожа» була надзвичайно добре сприйнята, хоча я не вважаю цю річ знаковою для себе. Такий собі любовний трикутник з присмаком крові. Якби я застрягла на цій тематиці, то зараз процвітала б серед автури жіночої прози.Дякувати Богу, цього не сталось. А от «Кіт з потонулого будинку» досі серед моїх улюбленців. Єдиний праведник, що врятувався від потопу, й став приятелем зажуреного Бога.Ніяких тобі високих дум і оплакування гинучого світу.До того ж, це не мій світ.

«Книга снів і пробуджень» – це експеримент, хай вдалий, але теж не годиться для поточної лінії. Це дуже автобіографічна книга. Спочатку вона мала назву «Ти вічна, квітко». Книга ділиться на дві частини. Я люблю двочленний поділ. Число три – це знак завершення, але кожне завершення – ніби глухий кут і смерть. Два – це ваги.Ця книжка складається наполовину з моїх снів ( все це мені справді снилось і я склала зі снів пазл-сюжет.Я легко розрізняю справжні сни і штучні ( див. у рубриці «Рукописи» есе « Сни і книги»). Друга половина написана у стилі щоденника «дзуйхіцу» ( вслід за пензлем).Щось на зразок середньовічного японського блогу.Не треба плутати з сучасним: дзуйхіцу – це ціла філософія.Тут немає антропоцентризму і егоїзму, особа автора неважлива. Важливий погляд.
Книжка була видана малесеньким накладом і швидко зникла.Через кілька років Василь перевидав її в твердій палітурці й доповненою.

Фрагменти

…Кіт спитав мене якось:
— Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?
— Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям.Навіщо тобі цим перейматись?
— Я от думаю собі, – продовжив кіт, лизнувши мою руку, – чи хотів би я бачити собі подібних.
— І як?
— Мабуть, ні.Хтось з них міг би зробити мені боляче,або я – йому.Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив.Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного.Ти теж не хотів би бачити собі подібних.Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками.Щоб хтось інший тримав мене на колінах.Я зразу відчув, коли побачив тебе, що ти такий самий як я.Правла?
— Правда.
Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність,у двері якої ніхто ніколи не постукає.Просто тому, що не знає, де нас шукати.»

«Кіт з потонулого будинку»

Автопортрет на тлі уявного пейзажу. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями й кущами терну коло плотів. Я стою обличчям до лісу, який теж цвіте черешнями й терном.І небо заквітло так само.
Але знімку нема ні мене, ні квітучих садів.Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт.Чорна пляма – це не я.Мене не було, коли фотографували.Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилини. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.
А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу.Та й мені з ним , певно, вже не вдасться порозумітись.Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.»

«Книга снів і пробуджень»