Спитаймо  себе нарешті – не «хто я?», а «де я?». Це важливо   -встановити координати для того, щоб оцінити власні шанси. Вічним опозиціонерам  і вічним пристосуванцям  не властиве критичне мислення. Це – ознака високого  інтелекту,який не завжди дорівнює диплому і статусу. Широко розплющені очі на світ,а не на  екран смартфона, нічим не затулені вуха, уважність, спостережливість – тільки так можна бачити зв’язок між явищами і дізнатись про розтоптаного  метелика, з якого почався процес руйнування  сучасної цивілізації. Де саме спочиває ця знівечена крихка плоть,ми вже не знайдемо і не попросимо пробачення. Світ просто затканий причинно-наслідковими зв’язками.

Нині багато  хто  побачив реальність, якої вперто не хотів помічати, і його охопило почуття беззахисності й самотності. Добре влаштованим європейцям та американцям ще сняться тривожні сни про зомбі-апокаліпсис, а українці вже полюють на зомбі.  Стало очевидно,що Україна і є тією долиною Мегіддо, де зіткнуться для остаточної битви сили добра і зла. В одному з неопублікованих романів  Олексія Ганзенка  описується саме така пустеля із чорним пилом і вітром,якою стала Україна майбутнього. Що ж, ми мусимо ймовірність такого варіанту прийняти як люди, а не як електорат, бидло, тубільці чи здичавілі істоти. Отже,де я?

В себе вдома – насамперед. Вчора цілий вечір шукала важливі документи і мене охопила паніка, бо втрата  загрожувала  великими неприємностями. Всі болі й радощі світу стали менш важливі, ніж кілька папірців. Здоровий глузд підказував, що це абсурд, але я пригадала собі одного  божевільного бідолаху  з нашого  села, який ходив по хатах і шукав свої папери, й мав напади агресії. Перед тим мені снилось, що мене переслідує вбивця і я намагаюся від нього сховатись. Я прокинулась, документи знайшлися – все гаразд. Я розумію,що це наслідок тривожних подій останнього часу і що таке зі мною вже було не раз. Зійде сонце і я робитиму те, що завжди: працюватиму, читатиму,спілкуватимусь з  рідними і друзями.

У місті, яке перетворили на трапезну для туристів,влада якого заграє з російськими олігархами,зачищаючи новобудовами історичну пам’ять. Залишиться від історії хіба що марципаново-чокулядова небіжка-Австрія , над цим добре попрацювали деякі письменники. Однак влада не розуміє, що ті, хто живе в місті,не дивляться на все це божевілля очима туристів. А якщо й розуміє,то розраховує на те, що пристосуванців все таки більше. Люди бояться втратити те,що мають:елементарні права і життя. Але ні життям,ні статками , ні правами ніхто не володіє вічно. Тільки поки багатий збідніє,бідний помре.

В країні, яка відчайдушно виборсується з обіймів «старшого брата»,і ,по суті, сама-одна протистоїть втіленню абсолютного  зла, що вирвалося з підземного мороку,бо сили добра ослабли через відсутність  пасіонаріїв  і невміння контролювати власні потреби. Втім, ми це знаємо   віднедавна,нас стало більше і ми вже не дисиденти,а озброєний загін,невелика армія. Ми перші, хто почав звільнюватися від ілюзій і руйнувати її недобудовані храми на своїй території. Хай недолуго, невміло, але щиро. Головне, щоб критичне мислення било в дзвони найтемнішої ночі і найсвітлішого дня, і тоді, коли похмуро й дощить. Ми вічні подорожні і мусимо знати, що повернутись назад  неможливо, а зупинитись перепочити – смерть  на узбіччі від переохолодження  реальністю.

У світі, де  жирують два десятки країн, а решта воює, вбиває, животіє в злиднях. Задля комфорту цих країн можна пожертвувати всіма земними ресурсами,Україною, Балтією,Польщею у випадку світової війни. Ілюзія, що всі  нації рівні і всі люди мають фундаментальні права, потрохи розвіюється як газ над тілами мертвих сирійських дітей. Право агресора толерується як і тисяча років тому, хоча спільними силами, вийшовши із зони комфорту, просто перекривши фінансові потоки,можна безкровно і швидко позбутися  монстра. Хоч якийсь позитив від глобалізації, що врешті загине від меча, який викувала. Тільки коли це станеться, невідомо. Шлях прозріння буде кривавим і важким для всіх, але хтось загине першим, а хтось останнім. А хтось  побудує нову цивілізацію на гуманнішій основі. Повірити у зомбі-апокаліпсис  чи нашестя  кровожерних прибульців можуть тільки ті, що не вірять в людину.  Не всі, хто живе у Всесвіті, кровожерні як земляни. Боронь Боже, проектувати власні недоліки на весь світ. Втім, кожен з нас розтоптав у минулому якогось нещасного метелика і змінив собі долю. Але це не привід носити вічну жалобу за втраченими можливостями.

Я тільки описала те місце, де перебуваю на даний момент. Де перебувають інші, не знаю. Може,тут,а може де-інде. І це нормально.