Вчора був День філолога.Я сама закінчила українську філологію.Принаймні, у Львівському та Київському університетах колись давали непогані знання, і відсоток тих, яких не навчили нічого, був мізерний.Але вже тоді моя однокурсниця, потрапивши у Глухівський педінститут, була шокована тотальною неграмотністю студентів-філологів.Дівчина, яка чесно заробила червоний диплом найкращого вишу України, просто плакала, прочитавши диктанти другокурсників.

Моя мама теж була філологом і вважала, що якщо у 5 класі дитина все ще робить орфографічні помилки, то її  потім дуже важко буде навчити грамотності.Той момент, коли формується відчуття мови, вже втрачено.Дитина може навчитись відчувати мову на слух чи візуально, у кого що краще працює. Відчуття мови має у собі щось містичне.Це не можна пояснити логікою.Це як музикант відчуває фальшиві ноти.Йдеться не про пуританську самоцензуру.Бездоганні редактори, які калічать чужі рукописи, можуть геть не відчувати мову. Я від таких завжди відмовлялась.

Кожен, хто вважає себе грамотним, помічає червону лінію, за якою ти починаєш розуміти, що ні диплом, ні вчений ступінь, ні заслуги перед Україною нічого не варті, якщо хтось робить певні помилки у розмові чи письмі. Перед тобою не лише   неосвічена людина, а й некультурна. Ігнорування «г» (h), кличного відмінка, некоректні суфікси, надто часте вживання  дієприкметників, захаращення мови іншомовними словами, невміння побудувати фразу, одіозні русизми і кальки.

11 відсотків випускників не змогли скласти цьогорічне ЗНО з української мови.Безперечно, майже всі вони мали репетиторів, які муштрували їх рік чи два.Але у них не було вчителів і батьків, які би працювали з ними над помилками від раннього віку, заохочували до читання.Втім, мовна дресура це лише частина проблеми.Церковно-приходська школа в Україні  на початку ХХ століття не здатна навчити дітей висловлювати власні думки як усно, так письмово.Якщо будь-який твір чи реферат можна скачати в Інтернеті, то навіщо?  Головне мати гроші на хабар.Плагіат процвітає пишним цвітом на ниві української науки. Якщо є і вихід, то він один: «Думай сам». Минулого року я читала деякі есеї, які треба було написати на ЗНО.Цілковита безпомічність, невміння побудувати навіть найпримітивніший зв’язний текст.У школах вчителі цілком здатні вліпити двійку за самостійно написаний твір і сказати при цьому: « Не випендрюйся.Будь як усі.Попроще”.

Написання щорічного всеукраїнського диктанту – це добре. Але мова, яка втрачає зв’язок з мисленням, не ставить перед собою завдання максимально точно виразити думку через слова, мертва. Школа не забезпечує  якісної мовної освіти.Філологічні факультети – також. Бо теорія не закріплюється практичним використанням знань. Звісно,тебе завжди поправить  редактор, хоча досвідчені редактори і коректори зникають поступово природнім шляхом у кращих світах. А нові взагалі не втручаються у текст. Втім, якщо зменшувати вимоги і терпіти  «авторський» правопис, то дна досягатимемо довше.

Мені часто доводиться читати твори початківців, які мають що сказати світові, але не можуть продертися крізь хащі слів. Їм потрібен уже не редактор, а співавтор.Причому самі вони випускники філології чи журналістики.І навпаки, люди інших професій вміють краще це робити, бо, мріючи про письменницьке ремесло, самі шукають собі книги, а не за програмою, і розвивають таким чином власне мислення.Їх не стримує самоцензура.Я знаю письменників, які навіть не вивчали української мови у школі, але згодом опанували її блискуче,   бо щиро цього прагнули. Мова не терпить примусу.Вона хоче любові й гідного поводження.

Нові покоління виростають не лише в атмосфері мовної шизофренії, а й зневаги до рідної мови.Відвертої чи прихованої.Цей спадок вони отримали від своїх батьків, а ті від своїх.Батьки не лише відмовились від української мови у публічному чи приватному спілкуванні, а й закріпили за собою первородне право нав’язувати цю відмову власним дітям, не давати їм вибору.Навіть більше: дух конформізму перетворив жвавих допитливих малят на млявих хатніх тваринок, які не виживуть без опіки. А коли стане тісно, їх прилаштують туди, де добре годують.

Не всі знають, що саме філологи розпочали процес Відродження  у Європі, переклавши спершу Святе Письмо національними мовами, а далі створюючи словники і граматики.Це вони надихали архітекторів і художників на шедеври, а не навпаки.Мова – це фундамент кожної  цивілізації, особливо, писемна. Народи, які не мали писемності, нічого не сказали людству.Не дивуйтесь, що про Україну не знають у світі, бо країна походження визначається за мовою, а не за квитком чи паспортом.І навіть вишиванка не допоможе. Вишиванку легше вдягнути, ніж вивчити добре мову. Такий закон буття. Людина не може мати дві батьківщини, як і дві рідні матері.

Кілька років тому я була на зустрічі випускників-філологів.І коли мені дали слово, сказала:»Пам’ятайте, що ми належимо до того покоління, яке попри комуністичний режим отримало непогані знання української мови.Ми мусимо передати їх комусь, бо якщо не передамо, мовна освіта деградує. Ми – дуже важливі». Я бачила, як тепло засяяли очі моїх однокурсників, більшість з яких працює в школі.Чи хтось колись казав їм ці слова, не знаю, але то були слова, які точно відповідали думці, а тому були сприйняті.