Галина Пагутяк

Під церквою стояла старенька дерев’яна капличка, сіра від часу.В ній були дверці з скляним віконцем.За дверцятами, займаючи увесь тісний простір, стояла приземкувата гіпсова розмальована фігура Святого Миколая.Схоже, що будку з дашком, який увінчувала бляшана цибулька з хрестиком, спеціально зробили під цю статую, а щілини заповнили восковими квітами й виноградом, вибляклими від старості.Подарунки, які святий клав нам під подушки,звісно, ніхто не сподівався їх там  побачити.А от те, що ховалось між квітів і грон винограду –  тінь, солодкуватий запах воску, тепло від нагрітої бляхи –  вабило до себе,  навіть затягувало в задушливу темряву.Приплющені дитячі носи, притиснуті до скла, широко розплющені очі – Читати більше »

Бувають моменти,коли мені хочеться саму себе похвалити. За те, що мене не влаштовує літературна реальність з її боротьбою за виживання. Я ніколи не виживала, хоча часто ставала стійким олов»яним солдатиком, якого  викинули через вікно. Мені подобається інший світ – мандрівників,дослідників,у яких палають очі, і які є часто  клопотом родини,бо не надто переймаються  її добробутом. Колись я прочитала у Владислава Лозінського про авантурника з Урожа – Антонія Винницького, митрополита київського і  єпископа перемиського,який прожив довге, але бурхливе життя, і до самої смерті у віці 79 років, воював. Він був  дотепний, розумний,шалений, бо став духовною особою після служби Речі Посполитій  на війні. Читати більше »

    Рукописна віршована хроніка другої половини 17 століття,віднайдена Юрієм Мициком в надрах історичного архіву у Львові. Написав її невідомий  подільський шляхтич , польською мовою.Попри переклад Валерія Шевчука, текст важкий, у ньому немає звичної для нас композиції, але  тут і там зблискують перли.Так-от, текст присвячений полюванню або ж ловам після Нещасної війни, як називали Хмельниччину сучасники. Вона найбільше зруйнувала квітуче Поділля. Всюди настала руїна і в цій руїні стали мешкати дикі звірі, які спочатку живились мертвим людським тілом, а потім стали полювати на живу здобич. Автор описує герці з ведмедями і диками,  які зробили собі лігва у гробівцях, замках, палацах.Згадує Читати більше »

  Спочатку була книгарня.Потім її зробили книгарнею-кафе. Потім книг стало менше, а їжі більше. Потім залишилось тільки кафе. Або так: була собі книгарня.Асортимент книжок був такий собі: нічого потрібного. Пані середнього віку зі знудженими мінами вдавали, що торгують книгами,а насправді  тримали приміщення, щоб здати під ювелірку, бутік чи кнайпу.Одного прегарного дня книгарня зникала. Це – Львів. Місто, у якому не лише проводять Форум видавців,а й руками  моральних авторитетів, шевченківських лауреатів віддають  книгарні під кнайпи, а інтернати під літературні музеї.З усіх книгарень лише Є можна назвати пристосованим і гідним приміщенням, але і його можна обанкрутити, якщо комусь впаде в око. Книгарня Читати більше »

Український письменник Степан Васильченко помер 11 серпня 1932 року у Києві, на чиїх вулицях вже почали вмирати з голоду селяни. Власне,сам Васильченко також помер від голодного виснаження, про що не пишуть його офіційні біографи. Про це мені шепнули ще в далекі 80-і. Справжній вчитель ніколи не покидає своїх учнів. Дорослі зовсім юні, вони лягли і в землю Чернігівщини, де  Вчитель народився, і в землю Київщини,де він почав свій довгий і широкий вчительський шлях, і в землю Донеччини, де довелось ще й відсидіти у в’язниці, і в землю черкаську…І про масштаби трагедії Голодомору письменник уже не  дізнається і не напише. Всі, Читати більше »

Негідна річ – ставити в один  ряд сексотів і порядних людей.Така сама негідна, як піддавати обструкції письменників, яким “пощастило” видаватись у радянські часи.Серед них ті, які увійшли в золотий фонд української літератури.Просто  укрсучлітівці не знають літератури свого народу, не мали часу її вивчити. Є ще й інша причина: потаємне не стало явним.Однак мусить ним стати.Потрібно нарешті відчинити архіви КДБ і оприлюднити прізвища  тих літераторів, які були агентами КДБ.Живих і мертвих.Не у всіх на руках кров, але відділити зерно від полови потрібно.Я розумію, що це буде надзвичайно болісно, бо раптом може виявитися, що дехто з теперішніх кумирів бігав у Перший відділ Читати більше »

Коли читач стає співавтором? І чи подобається це письменнику? Упродовж свого  довгого письменницького життя  я весь час над цим замислювалась, бо як читач чужих книг часто потрапляла у ситуацію, коли після читання прокидалась серед ночі і в голові у мене починали звучати цілі сторінки тексту від того місця, на якому я закінчила читати. Розумію, що таке трапляється не з усіма,що це якийсь різновид трансу.І мій розвиток сюжету не співпадав з розвитком сюжету автора.Це ніби створювався альтернативний текст.Співпадав лише стиль,все інше було моє. Але бувають інші форми співпраці.Наприклад,  асоціативна модель творення.Ти читав ті самі книги, що й автор, і ви однаково Читати більше »

Опублікувавши свій іронічний пост про люстрацію літпроцесу, який випадав з мого стилю, що помітили чиїсь чіпкі молоді оченята, я й не думала, що в декого з критиків і письменників  в уяві виникнуть сміттєві баки й вони втратять сон напередодні ночі виборів. Нікому з них не спадало на думку,що провокація наздожене людей, які самі люблять провокувати, битись за премії і конкурси, скандалити тощо. А я отримала те, що хотіла: дізналась, хто є хто. Побачила страх і відчай, надію і  посмішки, інтелігентність і вульгарність. Дуже розчарував мене один відомий письменник, що вдався до примітивного тролінгу: Пагутяк ображена і заздрить. Мабуть, старіє чоловік, Читати більше »

Український літературний процес аж пищить,так проситься на люстрацію.І це не моя думка як письменника, ( у нас існує така форма тролінгу автора як звинувачення його у заздрості), а  конкретного видавця, якого обурило, наскільки брутально поводить себе оргкомітет бі-бі-сівського конкурсу, ігноруючи подану книгу знаного письменника. Жодних пояснень,тільки невдоволене пирхання секретарки. Народне пояснення: щоб не допустити конкурентів  до лідерки продажів Форуму з сакральним  прізвищем,яка й отримає цю премію. Правду кажучи, гроші, за які стоять у марному очікуванні інші українські письменники, сподіваючись на високохудожній смак  журі, смішні. Але не смішна надмірна передбачуваність цього самого журі, для якого думка читачів і критиків не варта Читати більше »