При мені в крамниці жінка каже знайомій: ” Прийшла повістка чоловіку, ховається у гаражі.Буде виїжджати до Росії”. Це – Львів.Причин ухилитись від військового обов”язку завжди знайдеться повно: жінка не пускає, діти малі, влада не така, сусід не йде і я не піду,умови не такі. Власне, так було у всі часи.Психологічний бар”єр,  страх подолати важко.Але уявіть собі, що війна під порогом, а чийсь чоловік втік за кордон, залишивши родину вдома.Він не повернеться, якщо будуть бомбити його дім і вбивати його дітей.Я впевнена,що це так.Та й кордон можуть перекрити.

Недавно одна жінка втекла разом з чоловіком до Росії, щоб врятувати його від мобілізації. У них там родичі. А родич – військовий.Він їм сказав, щоб вертались назад,бо загребуть і змусять воювати проти України.І позаду стоятимуть заградзагони.Цілком можливо,бо чоловіки призовного віку, здорові й сильні, велика спокуса для вербувальників.Неподоланий страх породжує ще більший страх.

У мене немає ні сина, ні чоловіка.Але є племінники.Один з них вже побував у тому пеклі, був контужений, і досі не демобілізований, служить у військовій частині.І він не ховався від повістки, хоча й не хотів воювати.Бо воювати ніхто не хоче. Війна – це не лише кров, це бруд, ницість, зрада, безчестя, які піднімаються на поверхню з самого дна людської натури.Загалом приємні люди виявляються підлими і нікчемними.Непомітні й скромні стають героями. Це – алхімія війни.

Я  знаю, що краще – коли труну героя зустрічають навколішки села й міста, чи коли тіло боягуза, якому стріляють в спину, гниє в бур”янах.Ми самі встановлюємо ціну свого життя.