Kанал RSS

Як зникають українські роди

4

Грудень 9, 2018 від Галина Пагутяк

 

Відомі шляхетські роди – яскравий приклад того,як проіснувавши  століття,рід зникає за кілька десятиліть. Не конче вимирає повністю, але втрачається зв’язок між поколіннями. Ян Щасний Гербурт   (1567-1616) був єдиним сином свого батька Яна і Катерини Дрогойовської, молодший брат помер дитиною. У Яна Щасного та його дружини княгині Єлизавети Заславської був син Ян Лев і дві доньки. Ян Лев  пішов у ченці й помер дуже молодим. Дівчата змінили прізвище,вийшовши заміж. Така сама доля чекала подільських Гербуртів. Разом з ненародженими синами зникала перспектива продовження цілої низки шляхетних чи нешляхетних справ. Властиво,рід існує приблизно 500 років,селянські роди тривають довше,вони чисельніші, далекі родичі одружуються між собою,щоб утримувати землю, чи не маючи змоги одружитися в іншому селі. Але і вони занепадають. Війна ,епідемії,голод,репресії  прискорили процес вимирання українських родів. Варто порівняти метричні книги  за останні 150 років,щоб побачити,як це відбувалося в Україні. Прізвище зустрічається дедалі рідше, врешті лишаються одна чи дві родини,де можуть народитися самі доньки. Всихає гілка, через два покоління вже не пам’ятають про свою належність до дерева роду. Чим це загрожує? Насамперед тим, що людина втрачає опертя, коріння і як відірваний листок підхоплюється вітром буття. Колись належність до роду була рекомендацією і гарантією дотримання честі. Зараз рекомендують чужі люди з вищим статусом, що теж незле,якщо вони дбають про власну репутацію. Людина, яка »прийшла з вулиці», викликає підозру. Це залишки давнього звичаєвого права, своєрідний соціальний ліфт. Тому так ганебно, коли торгують посадами. Не менш, ніж непотизм, що є одним з джерел корупції в сучасній Україні. Але це інша тема. Я б хотіла описати схему, за якою зникає рід.

Зараз деякі роди існують лише завдяки тому, що на початку ХХ століття в родинах народжувалося все ще багато дітей і більшість виживала завдяки тодішній системі охорони здоров’я. Але цей потенціал уже вичерпаний, тим більше після двох світових воєн і Голодомору.

Коли я писала книгу про потужний рід дрогобицьких передміщан Модрицьких,  то  носіїв цього прізвища в Україні залишилось лише 35.Навіть старше покоління вважає однофамільцями далеких родичів. Кров не зникає,але зникає родова пам’ять. Про це подбала більшовицька влада,не допускаючи  українців до архівів аж до 90-х років. Та й зараз на словах усі хотіли би знати свій родовід бодай до сьомого коліна, але на ділі не виявляють жодної ініціативи, якщо не йдеться,звісно,про карту поляка. Cтворити карту цілого роду нікому не спадає на думку. Тим більше,що це складно робити, бо метричні книги існують лише з кінця 18 століття. Для багатьох людей є відкриттям,що існувала українська шляхта, яка не піддалась полонізації і окатоличенню,що всередині одного роду одні записувались в поляки і ходили до костелу, а інші залишались українцями і не подбали про «макогін», так називали бляшані рури з шляхетським привілеєм. Хоча шляхетську кров донині легко  спізнати і по поставі, і по вдачі. Зовнішність і риси характеру передаються у спадок навіть через тисячу років. Змінюються лише декорації. Кровна помста ти напад на сусіда вже неможливі як раніше, принаймні є чимось винятковим, але ворожнеча між родами існує. Правда,  це стосується сільської місцевості. В умовах сучасного міста з переїздами,міграцією, обміном квартир втрачається прив’язаність до певного місця. Деякі роди дрогобицьких передміщан мешкають  на тому самому місці,що й триста років тому, але йде прискорений процес їх добровільного чи вимушеного витіснення. Молода родина виїжджає, або оселяється там,де можна збудувати чи придбати житло. Різдво, Великдень, весілля, похорон повертають рідних на часину до  спільного гнізда, але  смерть батьків і тотальне заробітчанство призводять до відчуження. Гадаю, багато хто з нас відчув гіркоту й самотність,коли померла здавалося б немічна бабуся, що насправді була каріатидою, яка тримала дах над цілою родиною.

Французів чи іспанців ніхто не змушував зрікатись свого коріння,ніхто не зганяв їх з родинного гнізда, ніхто не забороняв їм шукати в архівах предків,зрештою,ніхто не палив і не бомбив самі архіви. Тому вони усвідомлюють себе частиною своєї країни,єдиним народом,а не шукають,де ліпше жити. Вони знають,що навіть тривала окупація не знищить історичну пам’ять і готові пробачити колаборантів,бо голос крові рано чи пізно озветься. Український народ натомість розділений на совків без роду й племені,на колоніальних рабів, які зреклися Батьківщини і рідної мови, і на власне українців, що відчувають власне укорінення, хоч серед них теж є пристосуванці, але голос крові, як я вже сказала, озветься колись.

Щоб ви знали,нові прізвища не з’являються, а старі зникають, хоча по них лишаються сліди як від згаслих зірок. Ми живемо у час, коли роди вимирають з катастрофічною швидкістю,і нічого тут не вдієш. Я недавно за два дні обійшла кілька сіл на Поділлі. Чим далі від траси,тим більше порожніх і розвалених хат. А село – це не просто місце, де живуть люди і працюють коло землі, це – живий організм і дивитись, як він помирає, дуже боляче. Але варто бодай іноді, щоб позбутися паскудної звички дивитись згорда на сільських людей. Всі великі національні культури зародились завдяки селу. Про це знали французькі та японські аристократи.

Є й дуже багаті села, але оті пишні кічові палаци на три поверхи через  двадцять-тридцять років не почують дитячих голосів, бо світ змінюється глобально. Все залежить від ставлення до землі як джерела життя і достатку,а не як до пляцу під будову. Руйнування свідомості та її деградація йде попереду фізичного вимирання.

Старша жінка каже мені:

  • Дивіться, на нашій вулиці живуть самі пенсіонери. Половина хат уже порожня. Страшно!

Вона проводить мене трохи і повільно бреде додому по мокрому снігу, де її чекає старенький телевізор,бо що ще робити взимку.

 


4 comments »

  1. Шумлянський Владислав коментує:

    Зараз мало хто цікавиться своїми пращурами, не знають, що вони українська шляхта, дивуються, коли їм скажеш. Наш рід Шумлянських розплодився неймовірно, зараз тисячи людей, переважно за кордоном на всіх континентах, можливо крім Африки і Антарктиди.

  2. Інга коментує:

    …доповнюючи Ваші , шановна пані Галино, висновки, хочу додати :
    – з сільських родин не виходили шляхетськи роди …
    українська шляхта ЗАВЖДИ мала садибу у сільський місцевости і діти народжувалися там , нібито у селі ;
    – а найгірше заваджає дотримуватися СВОГО роду
    це асиміляція…
    бо оті ” половинки “, або напівкровки , не завжди бажали зберігати основний рід…чий “голос ” крови був сильнішим, того була й “перемога”…

  3. Петро Сидорчук коментує:

    Шляхетські родини – це середовище, де виростали і виховувались чесні, відповідальні, патріотичні громадяни.Коли вони зникли, то й не маємо еліти, яка б взяла у свої руки владу в країні. Бо те, що ми називаємо нинішньою елітою, не має ні честі, ні гідності, ні відповідальності, а продається за більшу чи меншу ціну. Тому не бачити Україні достойної влади у найближчі десятиліття.На жаль, такий мій песимістичний прогноз!

  4. Зенон коментує:

    Відчуваю, що Ви у творчому пошуку, започаткованому минулого року. Щодо написаного, то думаю, що й сто, двісті років тому про свій рід знали ще менше, ніж зараз. Добре, що в природі існує генетична пам’ять, з допомогою якої не писано продовжується рід. А родова прив’язаність – кажу це зі смутком – зникає, як і старі могильні горбики. На причини Ви справедливо вказуєте, і від них нікуди подітись.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *