Kанал RSS

Хто написав “Сонячні кларнети”?

0

Червень 3, 2018 від Галина Пагутяк

 

Письменників стає дедалі більше,а книжок менше. Герман Гессе  делікатно називав передвоєнну добу фейлетонною, тож нашу можна без перебільшення назвати графоманною, бо зараз кожен,хто може стулити кілька речень докупи, претендує на звання письменника.  Нема чого дивуватись, що статус письменника  впав у цілому світі. Шевця, який не вміє шити взуття, обізвуть партачем,але спробуй так назвати особу, яка видала книжку!  Час від часу в літературу вриваються натовпи дилетантів, пролетарського чи селянського походження – там теж буває призов як до війська. Серед них можуть бути навіть дуже талановиті, хто  дійсно потребує висловити правду про свій час,але здебільшого абихто,ще й з великими амбіціями. Теперішній натовп, який творить укрсучліт, теж з призову,ідея якого була непогана. Бо треба було комусь замінити легіон, що служив ідеалам соцреалізму,щоправда той, принаймні,був вишколений  професійними редакторами  високого класу, які отримали добротну філологічну освіту як мовну,так літературну. Тобто наповнити ринок українською книгою. Як наслідок – вимоги до української книги з боку видавців та читачів виявились дуже низькі. Все одно чуже буде краще. Ця прихована думка – ознака постколоніального мислення і  аж ніяк не може заохотити українського письменника працювати над власним розвитком. Пиши щороку роман, роздавай автографи і вчи інших писати, хоч сам не вмієш. Будь «проще»,одне слово.

«Постмодернізм» на українських теренах – це зовсім не бунт проти письменницької партійної номенклатури, бо інакше  не породив би власну номенклатуру, підгодовану крихтами зі столу Фірташа та Пінчука,а вивертання того самого малоросійського кожуха – аби було смішно і прикольно. Лотман і Бахтін, ці кумири,якими захоплювались вісімдесятники ,насправді помилялись зі своїми теоріями карнавальної культури,бо теж були з  самого дерева марксизму-ленінізму. Грубуватий канонік  Франсуа Рабле  творив не для плебсу,а для високоосвічених європейських гуманістів. Як і Шекспір та Сервантес,що писали зашифровані послання людству на основі довготермінової програми зміни світу, і попри відсутність Інтернету та літаків, створили реальний глобальний простір. Вони черпали свої знання з фольклору рідних країн, античної культури, суміжних дисциплін,і політичного життя не лише  для конспірації, а й для розвитку мови і створення культурного коду націй. Світ тоді описували символами. А тепер – цифрами,через що  маємо  глобальну культурну кризу, що приховується за  агресивною рекламою та мільйонними накладами.

Українська культура теж має свій код,почасти запозичений від західних сусідів,і саме ця частина найменше досліджена. Зграя молодих вовків, яка було притихла після розгулу 90-х,чекає, поки в Україні пригасне пасіонарність на тлі Майданів і війни, щоб знову  постібатись над Шевченком і Франком. Бо шкільна освіта продовжує розглядати не культурний код  нашої літератури в контексті світової,а дивиться очима ,позиченими  у Сірка – Віссаріона Бєлінського.

У сучасного письменника , видавця і критика  в руках калькулятор,а не карти Таро. Існує система універсальних символів, які можна тлумачити безкінечно. Сюди входять і архетипи. Щоб вільно ними оперувати,слід бездоганно знати мову,найперше рідну, від фонетики до стилістики, відчувати її найменші нюанси.Вивчити культуру та історію свого народу. І звісно, знати історію світової літератури. А то  письменниками хочуть бути ті, хто не знає, хто написав Гамлета і Сонячні кларнети – я  була свідком. Люди з філологічною освітою,до речі, які, замість займатись самоосвітою,  сиділи в кнайпах чи слухали епатажні матюкливі промови літературних знаменитостей. Ідеально,коли кілька поколінь  можуть порозумітися при допомозі  універсального і національного культурного коду. Зараз того нема. У програмі університетів є, але нема в голові. Бо освіта занепала зі знищенням традиції. Її руйнували комуняки і доруйнували корумповані викладачі, колишні кадебісти і діти номенклатури. І в яку б обгортку від Гайдеггера чи Еко не пакували невігластво,воно не стане кращим. Системна освіта плюс  абсолютний  пріоритет рідного, українського, над усіма скарбами світу  при наявності таланту – тільки це може принести плоди. Все інше – омана.Справжній верлібр написати так само важко як і сонет чи хокку. Новелу написати важче ніж розлити на пательні в’язке тісто і назвати це романом. А величина накладу це показник успіху,а не таланту. Раб для видавця і блазень для публіки, заручник  для політики і геній для себе  самого,а хто ж ти для  для вічності, друже письменнику?


0 коментарів »

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *