Цього разу я вирішила в Урожі пройти від гори Обоча до Глинного прегарною, встеленою травою дорогою, і в золотому лагідному сяйві призахідного сонця побачила райський сад. Поміж лісовими деревами й кущами стояли обтяжені подами молоді яблуні різних сортів і кольорів. Їх було десятки. Я згадала оті »безсмертні» яблука, що продаються на ринках Львова, які не пахнуть, не гниють, не в’януть і при тому вважаються здоровою їжею. Та чи навіть ті, що виростають у наших садках і поглинають з городів всіляку хімію та отруту. Що може бути прекрасніше за яблуню, прищеплену на узліссі забудькуватим садівником, який так і не прийшов по неї, бо не знайшов. Вона росте собі вільно серед тернів і шипшини, загартована морозами, невипещена, і по ночах її плодами ласують веприки та інші істоти. Ці яблука тверді, більше на зиму, хоч і трапляються між ними осінні, навіть ранні. Я завжди у лісі беру бодай по одному яблуку, несу додому й вони довго дозрівають. Це схоже на якийсь ритуал. Ті яблуні не належать нікому – вони сяють при світлі сонця і місяця, як заборонені плоди пізнання й завжди викликають радісну посмішку – як безкорисливий дарунок.

Довкола нашого села їх сила силенна, і дедалі менше яблунь-дичок, як правило вони старі й розлогі, і їх треба берегти, щоб їхні зернятка сіялись і проростали. З них колись робили оцет по селах, шкода, що я не спитала в мами. Яблуні видимі восени, а черешні навесні. Черешні теж садили, бо у скупих садках не було місця і вони виростали у лісі неприступними, рідко хто з дітей міг вибратися на дерево з кав’яркою, прив’язаною до пояса паском з маминої сукенки. Та й чимало серед них було гірких, хоча тепер гіркі черешні найбільше смакують. Черешні – це теж добре. Вони для птахів і лісових бджіл.

Алича з’явилась пізніше, до лісу вона ще не увійшла, але вздовж доріг її повно, як і волоських горіхів, посаджених воронами. Вона ще тільки доспіває, а коли достигне, то її залишиться зовсім мало – зате солодкої як мед.

Ті забудькуваті садівники, працьовиті пасічники, одержимі грибарі – правдиві сільські натуралісти, які дають назву кожному потічку, кожному клаптику лісу, читають сліди звірят і птахів. Найчастіше вони ще й хранителі пам’яті. Хай би вони жили вічно, хай би в них ніколи не забирали простору свободи. Вони знають, що ліс належить усім добрим людям, і не шкодують, що не знайшли якусь прищепу. Ліс забрав їх у них – нехай забирає. Вони – наполовину його.

Культура може виглядати і так. Їй доводиться тікати від грошей, зажерливих дрібних душ, від збанкрутілої цивілізації, бо все менше і менше простору для її розвою, і навіть лісові прищепи потребують охорони від бульдозерів, які несуть смерть.