Я – дочка Шума і Бджілки і з’явилась на світ посеред літа 1948 року.Мій тато був повстанець, а мама- медсестра.Я народилась серед гір, у криївці,в час пекельних передостанніх боїв,дуже невчасно.Боюсь, я завдала клопоту лісовим хлопцям.Мій плач міг їх видати.Тато і мама хотіли мене врятувати, уявляю, як це було складно.Бо якби я залишилась з ними, то загинула б.Ніхто з повстанців не вижив.Отже,треба було мене віддати родині  в село, що було дуже небезпечно.Ціла родина пішла б у кращому випадку до Сибіру, а вона була величенька.Мої дідо й баба,малі діти.Ні,до діда й баби мене не забрали,бо мама не наважилася навіть народити під рідним дахом.За хатою пильнували як енкаведисти,так і місцеві зрадники.Але, видно,про все було домовлено.Мамина двоюрідна сестра саме народила дитинку і взяла мене, буцімто я близнючка.Мене приніс хтось із повстанців.Ніс лісом, горами,потайними стежками.Ми могли б обоє загинути.

Ви, мабуть,спитаєте, чому мама не пішла зі мною, не стала мене плекати в рідному селі.Але то було неможливо – маму б відразу арештували,а мене забрали в дітдом.

Мені було три тижні.Мама вирішила мене провідати і пустилася в дорогу.Там її підстрелили енкаведисти.Вона заповзла як поранений звір у хащі і там стекла кров’ю.Їй було 27 років.Лише у 1990 році я знайшла її могилу.Добрі люди поховали її коло церкви в маленькому гірському селі.Я росла ,не знаючи,хто мої справжні мама й тато.Мене любили  більше,ніж інших дітей, я навіть не здогадувалася, що переживала мамина родина.Дідо і баба не сміли признатися, що я їх онука, але дуже мене любили.Одного разу, коли ми їли з дітьми,приїхав якийсь чоловік і довго дивився на мене.То був  татів побратим, він хотів побачити дитя, яке залишили по собі його загиблі друзі.Тато мій героїчно загинув за Україну.Потім той чоловік пішов і більше я його не бачила.

Минали роки.Всі хотіли,щоб я швидше виросла ,щоб комуністи не забрали мене від родини і не знищили моє юне життя в дитячому будинку.Однак ніхто нас не видав у селі.Коли мій стрийко повернувся з Сибіру, то забрав мене в Дрогобич,до своєї родини,де вже було двоє дітей.І тоді я вже дізналася, хто я.Правда,мусила мовчати,бо лихі часи тривали.Я виросла при них і встигла постаріти.У мене є діти й онуки. І я можу їм нарешті розповісти про те,що я народилась в криївці,під землею, від мами, яка кусала губи до крові,щоб не кричати, і мені вночі часом стає дуже страшно, коли подумаю, що я стала причиною її смерті від ворожої кулі, і що ніхто крім мене не може оцінити її велику материнську любов.

(Це реальна історія.Я свідомо не називаю імен і місцевості.Та жінка зараз живе і навіть написала короткі спогади.)