Сучукрліт  як явище  постав із постколоніальної свідомості, і як тільки ця свідомість перестане домінувати в нашому суспільстві, відбудеться  прорив і в літературі. А Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде.

В Івана Нечуя-Левицького є нарис «Шевченкова могила», де він розповідає про  свої відвідини могили в Каневі у 1880 році. Описує магічну красу краєвидів і не забуває зауважити,що на високому почорнілому хресті лишали автографи численні відвідувачі,  і, намагаючись туди дістатись, добряче поруйнували насип. Ні  Нечуя-Левицького, ні Панаса Мирного,ні Анатоля Свидницького,які жили в темні часи переслідування всього українського, не звинуватиш у колоніальній свідомості. Та й небіжка Австрія, яку так обожнюють не вельми обізнані з історією літератори, утискала що чехів, що українців,що  поляків аж гай гудів. Тобто дві половини України були під страшним ментальним тиском двох імперій, і навіть не скажеш, чий тиск більше зашкодив.

Після здобуття Незалежності замість Відродження, на пульсі якого мала тримати руку держава, ми отримали в культурі цирк, схожий на той,що зараз у політиці. Була оголошена анафема  вчителям, які  «відвернули дітей від української літератури», радянським історикам літератури,  шароварам,Гімну і навіть вишиванкам. Практично на 30 років було зупинено розвиток україноцентричної культури на користь псевдоєвропейської чи то пак космополітичної. З Шевченком теж намагались розправитись,  але він – міцний горішок. Зараз  ті, хто вимагав зняти з нього кожуха чи перетворити на пияка і міфотворця,  після двох Майданів замовкли і потрохи робляться патріотами на кон’юнктурній основі. Я впевнена,що то була спланована спецоперація КДБ по дискредитації української національної культури, і вона наробила чимало лиха. В останні роки голосили здебільшого про політкоректність та толерантність,без яких не пустять на світовий книжковий ринок. Але й те скінчилось. Кров – не вода. Запах крові на Хрещатику досі не вивітрився.

Власне, під кожухом у Шевченка був європейський модний костюм,а в наших культуртрегерів кожух приріс до тіла, як у невдатного вовкулаки. Тільки дрімучий,боязкий  провінціал може встидатися національної традиції та культури. Французькі чи японські аристократи духу, коли творили високу куртуазну культуру, чудово знали, звідки треба черпати натхнення –  з народних пісень. А не підміняли його блатняком з міських вулиць. Ясна річ, олігархи підтримували  блазнів з комсомольським активним минулим, а державні  очільники, які самі страждають комплексом меншовартості, теж клювали на те, що плавало на поверхні, і так у нас з’явилась не інтелектуальна еліта, а провінційна богема, яка нічого не дала світові, бо нічого не дала Україні. В світі вистачає свого такого добра значно кращої якості.

Аристократизм Шевченка і Франка, як Лесі Українки чи Ольги Кобилянської сягає корінням шляхетського стану і шляхетської традиції, суть якої полягає не в дурному гонорі, а в почутті гідності: шляхтичами не народжуються, а стають. Замість царського гранту Шевченко отримав солдатчину і заслання, замість професорської кафедри у Відні Франка на очах нагуєвицького бидла повели в кайданах до Стрия ( не односельчан, а бидла,яке досі його зневажає,не згірше ніж рафіновані члени української філії Пен-клубу,тільки не вміє висловитись так кучеряво).  Як прийняли потім мученицьку смерть з рук Сталіна саме аристократи,а не плебеї. Саме плебеї,готові писати будь-що на будь-чиє замовлення,отримали колосальну підтримку медіа за вміння проходити між краплями дощу і влаштовувати  сороміцькі епатажі, й мають її досі за інерцією. Вони вигідні постколоніальному режиму.  Для незручних залишаються самвидав і фейсбук. З ким би був зараз Шевченко – не треба навіть вгадувати. Він  досі залишається найнадійнішим гарантом національної безпеки і варт більше ніж ціле військо чи дипломатичний корпус. Довіртеся його чуттю – він ніколи не помиляється.

Написи «туристів «на мученицькому хресті позмивав дощ. Пам’ятаєте:»Слова дощами позмивало… і не дощем…і не слова»?.