Цвинтар не відпускає. Поки я прибирала могилу бабці, мені здавалось, що з того боку, де свіжі могили, за мною хтось спостерігає.І я весь час оберталась до куп пістрявих вінків з білими та чорними стрічками.Стільки людей відійшло в Урожі за цю зиму, втомившись боротись за життя…Я ходила по старому цвинтарі, землю на який подарувала на початку минулого століття моя родичка Страшівська.І по новому, місце для якого вибрала моя мама, голова сільради.Я пам’ятаю, коли він ще був порожній, а коло брами на груші висіла дитяча гойдалка.

Мої предки Басараби жили в Урожі з 15 століття, великий клан волохів.Село було колись на волоському праві.А тепер тут нема нікого.Я побачила могилу останнього урізького  Басараба – Михайла.Що ж, півтисячі років то незле.Так само зникають інші роди.Тримаються ще два шляхетські – Винницькі і Страшівські, у них,мабуть, є якийсь секрет, втім, вони з’явились тут пізніше.По могилах можна зрозуміти, які  роди зникли.Ніхто їх не відвідує роками і вони наїжачились позаторішнім сухим бадиллям. Я зібрала його з трьох могил.На одній фото кругловидої жінки – Катерини Страшівської, родичці по моїй прабабусі.Вона померла у 53 роки.На фото вона ще дуже молода у білій хустині,зав’язаній під підборіддям.І усміхається до мене. Багато хрестів без напису, геть заіржавілих,бо люди так і не спромоглися на табличку. Я пам’ятаю вінки з ялинового гілля і гофрованого паперу, і свічки,що гасли від найменшого  подуву вітру, а вітер тут майже завжди.

Вуйко Іван поставив новий пам’ятник на могилі мого діда Григорія Басараба, січового стрільця, який помер,коли мені було 3 роки, у 1961.Відтоді на могилі цвіли червоні півонії.Дивом вони не померли під плитою нового надгробка,і цвітуть знову.

Вночі на цвинтарі з’являються троє чоловіків у чорному і троє чорних коней.Іноді вони виходять із цвинтарної брами, щоб пожартувати із кимось, хто вертається пізно до хати. А зараз сонечко, цвітуть жовті нарциси, як у долині тіней.Правда, іноді мені здається, що справжній Уріж зараз тут,  на схилі гори Ласки, а той, що внизу –це ілюзія.Там мені вже нічого не належить, а тут – весь мій рід  дивиться у небеса і слухає, як співають пташки.Тут немає ні смутку,ні печалі, лиш життя вічне.