Polski“Українське підпілля” у Запоріжжі
5Жовтень 25, 2016 від Галина Пагутяк
Просто фізично боляче, коли Запорізька книжкова толока зустрічає тебе російською мовою.Так само боляче не чути української на Хортиці – острові світла.Ти звертаєшся до людей українською мовою, у них щось клацає всередині,але не перемикається, застигає. Вони чують мову, читають,але не МОЖУТЬ розмовляти. Для цього потрібно мати відвагу.Вийти з дому і звернутись до водія автобуса, до сусіда,до продавця мовою, якою розмовляють в Галичині, Поділлі, Волині, Опіллі, на Полтавщині…І в батьків на селі.Але щось у них вмерло, вбито червоними директорами, які посадили їх на совковий пайок: від гудка до гудка, вчителями, які покірно ходять на всі антимайдани і не знають слова «свобода».Річ у свободі.Вільна людина обирає не хліб та видовища, а Батьківщину і дім.Мова – це Батьківщина і Дім.Вони її не обирали, не усвідомили.Вони – гвинтики потворної машини, яка без них перестане працювати.І для того треба вийти на вулицю – ідентифікувати себе як українця чи українку.Не вишиванкою і не віночком, а мовою держави і народу.
Чекай, кажуть мені, це все треба робити поступово.Так, але швидше, ніж це роблять новітні русифікатори, що працюють на ворожу державу.Значно швидше, щоб вихопити з майбутньої пожежі дітей.Найперше треба думати про дітей, яким будувати незалежну державу, а не колонію Кремля.А на Хортиці повно було дітей з усієї України зі своїми законослухняними вчителями, які не розуміли, що запорізькі козаки перевертаються в своїх гробах від їхньої бесіди.Це ж і в Каневі, мабуть, те саме.Щоб поневолити народ, треба збезчестити його святині.
Червоні директори не підтримали Книжкову толоку, той маленький острівець української книги, який виник завдяки людям, які мають Батьківщину і Дім. Вони приходили сюди, приводили дітей, купували українські книжки.Вони купались на презентаціях в розкоші української мови, вони хотіли, щоб це було щодня і завжди.Їх рахували юні волонтери, бо від кількості відвідувачів залежить, чи буде Толока наступного року, а чи знову «какая разница».
Мої колеги зі Львова, голосисті, веселі, розкуті, так бояться зашкодити, що хвалять геть усе, пригадуючи чудових людей із Запоріжжя, з якими зустрілись. Вони не розуміють, що і цим людям важко перейти бар’єр і заговорити на вулиці українською.Тому, що їм не хочеться виділятись. Для них рідна мова – інтимне, дуже приватне.Майже підпілля.Їм здається, що це не матиме жодного впливу, що ніщо не зміниться.Але вони помиляються.І один у полі воїн.І не можна все життя прожити в мовному гетто, треба українізувати довкілля, бути готовими опиратися стадному інстинкту.
Kategoria Блог | Теги:
Два попередні роки я жила в Запоріжжі. Про людей, з якими спілкувалася, і про Хортицю маю найкращі спогади. Що стосується мови: почувалася, як не в своїй країні, а в еміграції у якійсь Напіврашії, бо патріотизм запоріжців часом зашкалює. Насправді там багато українськомовних людей, які “за замовчуванням”, як у комп’ютері, починають з тобою розмовляти російською і лише потім перемикаються на українську. Або не перемикаються.
Але так майже скрізь. Хіба у Києві не так? У Черкасах? А в Полтаві, – це взагалі на голову не налазить! Соромно було за гостей-львів’ян, які найохочіше переходять на російську львівського розливу, від якого вуха скручуються в трубочку, замість того, аби дати людям почути добру українську (і не лише у Запоріжжі).
Справа не тільки в людях, а й у тому, що “піпл хаває”. А хаває він те, що йому дають. Тому на вихлопі російськомовність. Даватимуть інше – і вихлоп інший буде. Запорізька книжкова толока – лише крок до цієї «їдальні». Як і Безкоштовні курси української мови, – рада, що причетна до їх створення; як і дитячий клуб «Солов’ята»… Якийсь крок має бути і від держави, а не лише базікання, що наш схід російськомовний.
Я народилася у повоєнному Запоріжжі, рід мій козацький. Весь час існування пройшов у цьому місті. Багато чого було: російська школа, бо української не мали; сором, що я хохля; заговорила я чудовою мовою старих пітерців. Потім український філфак, де тільки від п’яти викладачів чула справжню мову, інше – жах; мова моїх однокурсниць – і сьогодні суржик. Я заговорила українською – і до цього дня. Важко, особливо після 1991-го. Я працювала в редакції газети, робила перші україномовні години в області на ФМ-радіо; робила власні програми на ТБ. Очолювала в області ОУН, УРП. Так люди тягнулися до мови, до історії, але мало хто переходив на українську. Довелося мені чути від ветерана у транспорті: “Мало мы вас, бандэр, вешали!” Я не бандерівка, я не хочу жити у Львові. Я трохи пишу у Фейсбуці, маю читачів. Я вмираю на землі своїх предків, сплюндрованій окупантами, вони сьогодні тут хазяїни, вони живуть, ми існуємо. Виходу не бачу: всюди фальш, гроші – все.
Вони кажуть – якби ти жила у нас в Дніпрі,ти би так само ненавиділа це місто,як ми.Їм нема де подітися від цинізму і совковості – вони не входять в книги,в музику,в своє інакше серединне життя,як це робили дисиденти чи люди із усвідомленим українським корінням.І всіх не запросиш жити до Львова чи Франківська – Україна там,посеред них.Як змінити для них світ Дніпра чи інших індустріальних міст?
Мені так важливо було побачити тих, що зламали бар!єр і таки перетнули зачудоване силове поле російської…….
Кілька років працював у Запоріжжя. Теж звернув увагу на те, про що пише пані Галина. Й ще одна деталька, штришок: пригадую, з якою “місцевою” гордістю говорили багато хто із запорожців, мовляв, у їхній області живе “більше сотні національностей”. Це, на їхню думку, виправдовувало становище російської як мови “міжнаціонального спілкування”…