PolskiТерен у нозі
2Серпень 27, 2019 від Галина Пагутяк
Франко – як терен у нозі для тих, хто хоче, аби в Україні була Європа чи Москва,лише не Україна. Кілька років тому зі мною зв’язався один багатійко з Тюмені, уродженець Бойківщини. Спершу він мені надіслав посилання на журнал «Полярная звезда», де були публікації Бузини, тоді ще живого, і нині живущого Богдана-Ігоря Терещенка, який написав статтю,що її навряд би опублікував хтось в Україні.Не знаю, чи був він на той час аспірантом Інституту літератури, але стаття посилала всю тисячолітню історію нашої літератури на смітник. Лишились у ній Григорій Сrоворода та пару «геніїв укрсучліту», що вже стали всім нецікаві. Іван Франко удостоївся найбільшої критики, за якою приховувалась якась особиста неприязнь. Кароче, наш Іван Якович – графоман,і цим все сказано. Я довго думала і досі не збагну, чим не вгодив він ІБТ і нині не вгоджає багатьом письменникам укрсучліту. Патякати після двох Майданів у стилі того критика вони публічно вже бояться, бо в суспільстві на хвилі протестів зростає популярність Шевченка, Лесі і Франка, але я добре пам’ятаю, як дратували наших інтелектуалів «Катерина» і «Гайдамаки», і як потім пішла хвиля про інтим класиків,де й Сковороду не пошкодували.
І ось тепер я думаю,що вина Франка полягає в тому,що він був надто ерудований як на селянського сина, і критик,що на іспиті не міг назвати автора «Сонячних кларнетів», відчував на цьому тлі комплекс меншовартості. Бо наші титуловані письмаки,зрештою, не мають часу на бібліотеки,архіви чи усамітнення в келії, бо їздять з концертами чи промоторами цілий рік, і їх лишень вистачає на інтерв’ю та блоги. Їх дратує те,що Іван Франко не перерізав своєї пуповини і до кінця життя залишався Бойком з Підгір’я, займаючись попри переклади і аналітику, локальною історією та етнографією. Людиною Відродження і сином свого батька Якова. Його творчий спадок перевищує 100 томів і видання його стало б історичною подією. Але в нас надто багато в Україні перевертнів і блазнів,щоб кинути виклик Заходу і Сходу. Для цього треба створити цілий інститут, а не намагатися зацікавити так званий цивілізований світ толерантними та політкоректними сучасними піїтами, які наче риба у воді почуваються в морі кон’юнктури і ніколи не тонуть. Це колись настане, я вірю.
А той багатійко, певно, хотів мене завербувати,бо телефонував кілька разів і розповідав, які нікудишні українці і що вони нічого не дали світові. Потім кудись пропав.
З Днем народження , пане Іване!
Kategoria Блог | Теги:
Йдемо до книжки Андрія Содомори “Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання” (Львів: “Апріорі”, 2014. — 104 с.), до рідної мови й думки ради-порадоньки питати; вона стукає у наше серце й розум перекладним, прозовим та поетичним словом майстра. Її слід читати з теплим розумінням, щоби бодай дещиця з неї назавше залишилась у пам’яті й живила, виправдовувала непізнаність і високість нашого незнищенного духу, що не розсівається у Всесвіті, від якого залежить наше майбутнє (“…а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” Екклезіаста 12:7б).
Автор стверджує: “Читання — це теж мистецтво, теж переклад: те, що бачимо літерами й словами на папері, думки й образи, перекладаємо (переводимо, переносимо, пересаджуємо)”. Переносимо в мозок і серце, щоби підживлювати, побільшувати наш дух життя й майбутньої надії.
Хоч скільки б не читав Шевченка і Франка, щоразу натрапляю на моноліт думки, мислі, — багато ж важать вони для нас, нашого сьогодення, осягнення щоденного буття! А “Шевченків садок і Франкове поле” повертає читача до осмислення поезії великих українців “у контексті античної, загалом європейської літератури”. Андрій Содомора здійснив самобутню спробу прочитання феноменального “Садка вишневого…” і Франкового “Безмежного поля…”, проникнувши до глибин, здійнявшись до вершин цих знакових для нашої культури віршів геніїв. Услід за автором мандруймо “стежками слова, а натомившись чи зажурившись, чуймо, наче до кожного з читачів звернений, тихий голос Кобзаря”: “Згадай мене, брате!”
…
В задумі й ностальгії, тамуючи біль пам’яті (його неможливо заховати й оминути), читаю-перечитую “Франкове поле”. У Франка не було коня, не було коня… Але тут озвався в мені рядок Горація: “…й за вершником сидить чорна журба”. Безмежнеє поле — як нескінченний біль. Франко шукає виходу з надскладної буттєвої ситуації, покладає надію на коня, що вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним — суходіл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного, духу, прагне волі у безмежному просторі, щоби життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву — мудрість і вантага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування…
Цікаві думки та спостереження висновує майстер слова, аналізуючи й осмислюючи переклади цих двох віршів російською мовою. Що неперекладне — те неперекладне, і нема ради на такі речі, тим паче, коли мова про образи-архетипи, які йдуть у глибину нашої культури, української ментальності. Така вже багата й неповторно мелодійна, оригінальна наша рідна солов’їна!
Неможливо описати силу думок із прочитаного, та й не треба — кожен охочий сам почитай цю книжку. В ній Андрій Содомора не оминув жодної букви, думки високих оригіналів, покликує нас відчути незрівнянний смак поетичного слова. Якщо своє сприйняття й осягнення прочитаного ми зуміємо перенести цілковито в пам’ять, то побільшиться дух, дарований нам Богом. Якщо ми житимемо прочитаним, і серце наше заплаче невидимою сльозою, відчувши здатність насолоджуватися дивовижним плетивом зорових і звукових образів “Шевченкового садка…”, пізнати глибоку самотність І. Франка, причому ніколи до неї не горнутися, — то час, присвячений на читання цієї книжки, зміцнить наше єство, двигне вперед нашу особистість.
Читання цієї книжки ще й просто (ой, як же непросто це!) повертає нас пам’яттю до хати наших дитинства й молодості, “…де, під вишиваними рушниками, — Шевченко в кожусі, у смушевій шапці, Франко — у вишиванці”…
…