Коли я чую оте мляве, часом плаксиве, що вже нічого не зробиш, що через 20 років української мови не буде, і що всі ми опинимось в рабстві, то це лише маска , якою пристосовуються до дійсності, яка обертається для багатьох згодом банальним колабораціонізмом.Суспільству потрібні люди, готові спокійно, без поблажливості поставити йому діагноз, а вибір лікаря кожен робитиме сам, залежно від можливостей. Ніщо так не оздоровлює, як ляпас українофобу, бо за ним починають вибухати здуті консервні бляшанки.Що вбивці Володимира Рибака і протестантського священика, гвалтівники школярок – теж люди і їх треба вислухати.Що наші солдати вмирають за олігархів, а не за український народ,і що треба паралельно розвивати російську і українську, і що тотальна безграмотність журналістів це не їхня провина… І багато чого іншого промовляють люди зі статусом.Те, що кажуть люди без статусу абонента Адміністрації Президента, чергові ляльки для театру маріонеток, ніхто не чує.Ми – для них маргінали і бидло, бо нас не запрошують на світські тусівки і телебачення, і в Європарламент.Зате, коли консерви починають тхнути, страждає імідж усіх українців.

Я розповім одну давню історію з осені 2014 року, коли консерви ще стояли на полицях, а колаборанти не наважувались писнути.Не те, що зараз, на третій рік війни.У селі Залокоть на Покрову, після служби в церкві, вже сто років люди йдуть 4 км на гору Кобилу, де загинули в бою з московськими козаками зовсім юні січові стрільці, які так і не дочекались підтримки.Всі ці сто років, незважаючи на політику та ідеологію люди туди йшли, молились і співали пісні.А того року акурат до виборів туди посунули кандидати в депутати і рекламували себе.Привезли навіть оркестр і смажили в лісі шашлики для себе, а для інших варили куліш.Ну, то давайте не будемо ходити більше на ту гору, не будемо впорядковувати могили жертв і борців за Україну, не будемо запалювати свічку на вікні на спомин про Голодомор, не будемо вчити українську мову, бо хтось, хто розмовляє нею, брехун і падлюка.Може, це і є у методичках ФСБ, а може то місцевий винахід – чистоплюйство і політкоректність. Але коли дискусію на мовну тематику називають мовноср..чем, то це той сморід, який видає консерва, що вибухла.Писати етюд в чорно-червоних тонах легше, ніж в тонах сірих, як і лікувати гангрену ляпасом, перепрошую, ампутацією, ніж виявляти завчасно приховану інфекцію.Але треба робити і те, і інше, аби виграти ідеологічну війну.Мовна політика адміністрацій Півдня і Сходу таке саме зло, як окупаційна політика в Криму і на Донбасі.І залишати все як є, тоді справді через 20 років українську мову можна буде почути лише в греко-католицькій чи автокефальній церквах, якщо їх не заженуть у підпілля.

Великі Шевченко і Франко любили спілкуватись з  селянами, передміщанами, матросами.Вони не хизувались дружбою з президентами та олігархами, і не боялись сказати гірку правду, від якої досі викручує мізки псевдо-патріотам.Тому й постали перед Господом, який втілився в український народ, чистими, і жодні «бузини»  не змінять ставлення українців до свого найбільшого духовного скарбу: усвідомлення того, що є правдою, а що  кривдою. Нам просто треба дбати, щоб нашого народу ставало все більше, бо лише свідомі чесні люди можуть протистояти тій страшній ідеологічній чумі совка,  руського міра та українофобії, що розповзлася з екранів телевізорів та соціальних мереж від Сум до Львова,від Миколаєва до Ужгорода, від Харкова до Чернігова.