Колоніальний комплекс меншовартості, який продовжує зараз культивуватись, дуже вміло використовують наші неприятелі, а у приятелів це викликає лише розгублення.Ну, як приятелювати з людьми, які самі себе зневажають: то гімн їм видається смішним, то вишиванка набридла, то література на задвірках світової?  Якщо йдеться про літературу, я цю пісню чую вже  років двадцять, щораз іншими голосами.

Колись давно якийсь мільйонер з Тюмені родом зі Самбора, прочитавши мою статтю про мову, роздобув мій телефон і  ми мали з ним кілька бесід.Тобто він мене не слухав, говорив сам.У голові у нього був повний сюр.Він поставив пам’ятник Шевченку і водночас люто його ненавидів.Він підтримував російський культурний центр у Львові і український у Тюмені, хоч українців зневажав. Мені здавалось, що його вхопить грець при розмові, він уже був немолодим чоловіком.Звідки ж він набрався того всього? Нафтовий мільйонер порадив мені почитати альманах «Полярная звезда» і скинув посилання.Там був Бузина, його кумир, і стаття Богдана-Ігоря Терещенка про українську літературу.З Бузиною все ясно.Але  Франко для ІБТ виявився графоманом, крім Сковороди він нічого путящого в українській класиці не знайшов.Нічогісінько! А щодо сучасної, то підмастив трохи Андруховичу і Любку Дерешу. Ясна річ, в Московії дуже тішаться, коли хохли опускають хохлів, і про ту публікацію в «Звєздє» ніхто в Україні не знав, зрештою юний критик трохи помудрів з того часу, тобто став респектабельним. І йому, мабуть, соромно.

Ви чули, щоб найбільш популярні письменники в Україні, і ще в час війни дозволяли собі принижувати національну культуру? Вони можуть часом бовкнути дурницю, але ніколи не дозволять собі зверхньо судити про українську літературу взагалі,бо розуміють, що це кинути зброю і здатись ворогові.Літературний дім – це та ще божевільня.Тут вистачає і Наполеонів, і пророків, повний набір.В літературному процесі крутяться як графомани, так і дуже талановиті автори, все, що хочеш.І тут щедро роздають Нобеля.Однак війна потрохи вчить не гратися словами, щоб їх не використали проти України. Все-таки письменники щось читають, це вам не бандити з 90-х, що стали олігархами.І не журналісти, серед яких повій більше ніж на вулиці червоних ліхтарів.

Зараз у нас дуже багато перекладають і видають, тому декому починає здаватися, що книжкові мережі нехтують власне українською літературою, і справді – аби українська книжка, яка різниця.Це – серйозна проблема, бо схиляння перед імпортним продуктом – тяжкий спадок і совка, і колоніального статусу. Він зберігається найдовше. Так-от, позавчора я у ФБ знайшла репліку письменника Леоніда Кононовича.Суть її полягала в тому, що українська література – навіть не третьорядна, а десятирядна.Якби таке бовкнув хтось з польських письменників у Польщі про польську літературу, його б уже не було в країні.Але серед тих, хто прочитав той допис, тобто його друзів, не знайшлося жодного, хто сказав би йому: «Що ти верзеш, чоловіче?»  Цей провінційний снобізм знайомий віддавна кожному: не фірмове, значить, барахло. І на нього купуються геть некультурні люди, або дуже молоді, які люблять чути щось оригінальне.Хоча нічого оригінального пан Кононович не сказав ні після Бузини, ні після ІБТ.Просто не подумав.Але не це головне, а те, що нам усім відомо, як ставиться влада до національної культури, і що доводити комусь право української літератури на існування – це наче виправдовуватися перед московитами, що вони на нас напали. Акурат того дня мій колишній знайомий із Москви звинуватив мене у ксенофобії, хоча два роки тому обіцяв загарбати Україну разом з Польщею і Прибалтикою, приїхати на танку до Львова. Може так статися, що хтось з українських письменників поїде в Крим з оливковою гілкою.Все може бути.Хай людина принижує себе, якщо вона мазохіст, то її хвороба. Хай продає себе, якщо вона захланна і амбітна.Бог їй суддя і лікар в поміч.Але принижувати всю літературу – це безвідповідально і недостойно. Насамперед перед замученими, розстріляними письменниками, померлими в злиднях і забутті, зрештою, перед тими, хто намагається прорвати блокаду русифікації на Сході,несе книжки в бібліотеки, їде на фронт, хто покинув письменницьку працю і воює, або став волонтером.Та їм все одно той Нобель, чи рейтинг, чи переклади за кордоном, чи якісь нам корони на літературному шоу, головне, щоб українці перемогли  і врятували свої душі від всякої гнилі і фальші.А час покаже, чия книга чогось варта, а чия ні.І не письменникам, чи критикам видавати перепустки в безсмертя.У них – інша робота.